Матеріал люб’язно надано Наталією Литвиненко-Орловою - головою громадського об’єднання Національно-культурної автономії Українців Мурманської області


Запрошую до щирої розмови
(Автор)

Тут кожна з родовища нота.
Тут наші пісні родові…
Антоніна Листопад

Недарма кажуть, що пісня – це душа народу. А пісня українська – це ще й неперевершений поклад мудрості, занотоване сховище народного звичаю та життєвого прикладу українського народу. Українська пісня – це родинне чистилище, це храм найвищого розмислу та історичної спадщини наших пращурів.
Адже в пісні нашій віддзеркалена вся наша невмируща історія, в пісні знаходимо скрижалі нашої духовності, відбитки народних уподобань та способу життя. Пісні, що були написані задовго до нас, огорнуті поетичною думкою народу, зберегли наші національні літописні метрики. І старі пісні, і ті, що вже пишуть і співають наші сучасники, будуть і надалі вірно слугувати непідробним архівом для прийдешніх поколінь українців. За ці архівні сховища Душі, свого часу, заплатили українські кобзарі своїм життям. Сатрапська сталінсько-беріївська система добре знала, що носіями цього українського архіву-літопису є кобзарі та лірники, що блукають дорогами та сільськими стежками України та засівають тією правдою серед людей. Відтак, аби якось «взяти на облік» цих хранителів балад та історично-правдивих народних дум, за ініціативою Йосипа Сталіна у 1932 році був скликаний Всеукраїнський з’їзд бандуристів, що відбувся в місті Харкові. Довірливі кобзарі, а переважна більшість них були ще й сліпці, прийшли до тогочасної столиці. В такий спосіб вони були виявлені, та невдовзі по тому тих народних Піснярів було варварськи знищено. Коли бачу кобзарів, а тим паче сліпих, не можу стримати сліз і почуття болю за нашу Пісню, за нашу Правду Вкраїнську.