Ще роки й дороги до жарінь, прóхолодь, роса, ранкова рінь, дівчинко, дитинонько, Маріє, стрінь ранкові павітри долин, горніх сотворінь ранкові трелі, кришталі божистої тарелі, дим, барліг, оливини, полин, ще до ніг метелики й блавати, ще нема димóвища багать, ще не скоро, дівчинко, благать, небеса, дитинонько, благати, ще ягня ступає до води, ще духмяна тінь торкає губи, цвіт і зéла, ще немає згуби, ні моління „ … о, не доведи!”, ні двигтіння, ні палахкотінь, ні вогню, що горнеться до тіла, все довкіл таке, як Ти хотіла, все довкіл це тільки цвіт і тінь, кубла і оливини, де жодні душі не сполохані, дарма, вже недонавернена юрма коло нерозверстої безодні, це яскріння Міста, це жаріє вічність поза овидом Твоїм, це Єрушалáїм, це, Маріє, Єрушá, Маріє, Елогíм.
А ось найновіший вірш українського поета Мойсея Фішбейна.
що там поза овидом жаріє?
Ще роки й дороги до жарінь, прóхолодь, роса, ранкова рінь, дівчинко, дитинонько, Маріє, стрінь ранкові павітри долин, горніх сотворінь ранкові трелі, кришталі божистої тарелі, дим, барліг, оливини, полин, ще до ніг метелики й блавати, ще нема димóвища багать, ще не скоро, дівчинко, благать, небеса, дитинонько, благати, ще ягня ступає до води, ще духмяна тінь торкає губи, цвіт і зéла, ще немає згуби, ні моління „ … о, не доведи!”, ні двигтіння, ні палахкотінь, ні вогню, що горнеться до тіла, все довкіл таке, як Ти хотіла, все довкіл це тільки цвіт і тінь, кубла і оливини, де жодні душі не сполохані, дарма, вже недонавернена юрма коло нерозверстої безодні, це яскріння Міста, це жаріє вічність поза овидом Твоїм, це Єрушалáїм, це, Маріє, Єрушá, Маріє, Елогíм.
А ось найновіший вірш українського поета Мойсея Фішбейна.
Дякую Василю, Ви нас пригостили вишуканою поезією! Оприлюднюйте ще з того, що Вам до вподоби.
Дозвольте і мені подарувати Вам та решті форумчан поезії цікавого українця Олега Кривобочка.
1. ТИ СПОКІЙ ВНІС І РАДІСТЬ
Стою задивлений у безконечний світ − Твою любов збагнути я не вмію. Душа тужливо квилить і болить − Без Тебе серце чим ще обігрію? Без Тебе, Боже, вічний і святий, Без Тебе, так близький і так незнаний, Сумління мого докоре німий, Цілителю на мої болі, рани. Тебе у муках довго я шукав І довго прагнув і у далеч рвався, Усе життя і плакав, і страждав, А Ти у серці близько так ховався. Великий Боже, в мій убогий світ, Де розпачливо дотлівали мрії Й на тілі виступав кривавий піт, Ти спокій вніс і радість, і надії. І серце закричало, як колись, Коли хлоп'ям робив я перші кроки, Та голос тихо: "Сни твої збулись, Але до мене йти ще довгі роки. Тепер пізнаєш, що то справжній біль, Тепер пізнаєш, що то справжні муки, Як сипати на рани будуть сіль І до Голгофи прибивати руки. Тепер піднімеш всі свої хрести, Які ти залишив десь на дорозі, Вінки тернові в серденьку нести, Цілунки Юди − це життя у Бозі."
2.ПРИЙМИ МІЙ БІЛЬ
Прийми мій біль, мій смуток, мої сльози, Душі моєї немочі і грози. Прийми мій хрест, мій крик, моє волання, Життя моє й останню мить конання. Красу зірок і зустрічі світанку − Усе тобі віддам я до останку. З Тобою хочу падати в знемозі, Убогим бути, старцем на дорозі, Об людську злобу серце обдирати, І так як Ти, навчитися кохати. Тобі віддати серце, мозок, руки, В борні чавити голову гадюки, Прощення в Бога для катів благати, З Тобою, Христе, бути і страждати. Ковтатиму солоні краплі поту, Як волочити будуть на Голготу. Дивитимуся просто в очі смерті − З Тобою жити і з Тобою вмерти!
3. ІГНАТІАНСЬКА МЕДИТАЦІЯ
Чи збагну я Твої таємниці − Таємниці буття і життя, Чи черпатиму з них, як з криниці, І минуле своє й майбуття? Я вслухатися буду до болю В повну дива й чудес тишину, Як торкаєш Ти знов мою волю, Душу й тіло несеш в вишину. Через час, через простір, невіру У далекий й близький Вифлеєм, І Дитині в буденщину сіру Ми дари з мудрецями несем. Серце б'ється частіше й сильніше, І сповільнює хід свій зоря, Але мозок працює ясніше − Ми побачимо Бога-Царя! Що я скажу маленькій Дитині, Що я скажу Марії святій, Що змінилась історія нині, Що збулись міліони надій? Але час, Боже мій, повертати В мій смішний і знетямлений вік І у людські серця заглядати, Що знайду там? − та Ти вже прорік.
4. ХРЕСТИ НА МОГИЛАХ
Хрести на могилах − то наші хрести, Ми їх за життя не хотіли нести, Боялися скрухи, тікали від болю Прокльони зсилали на дану нам долю. Ми Бога в молитвах як діти прохали, І в мріях міста лиш з піску будували. У праці були ми ліниві до краю, І прагнули в снах на землі собі раю. Та час наш скінчився − вмирати пора, І всі добре знаєм − ця пісня стара: Не вміли збагнути небесного дару − Ніщо не відверне від нас Божу кару, Й чим більші в житті ми чинили гріхи, Тим більші на наших могилах хрести.
5. МАЗЕПА
Ти у житті завжди чогось шукав І чув, як голос серце розривав: "Молись і думай, набирайся сили, Ще прийде час і вирвешся з могили, Як душу сповнить всенародний біль, Ніколи лиш не кидайся на гниль. Поради в Бога й мудрості благай, І страх у тілі кожну мить вбивай − Орел не може знижувати лету, Він з неба мусить бачити планету. Учися бачити крайобрази незримі, Бо до кінця йдуть тільки одержимі!" І ти молився й думав аж до болю − Як Україну вирвати на волю? Літа ішли, старече тіло мліло, Та серце твоє, гетьмане, горіло, І прагнуло, і рвалося до бою, І голос не давав тобі спокою. І ти згорів, згоріла Україна, Лишились муки, сльози і руїна. Зоря твоя спалахнула на мить, Та голос той у мені вже кричить, І завжди буде мучити Полтава, Як рана в нашій пам'яті кривава!
6. КАЇН
Розкажи мені, моя недоле, Хто мені усе це поробив? Як летів понад безкраїм полем, Сам себе в безтямі загубив. І себе шукав я довго - довго, У безпам'ятті віків ходив, Для людей був тільки сірим вовком, У розпуці марив і блудив. Стогін брата чую із могили: ,,Брате рідний, прошу, не вбивай." І терпіти вже не маю сили − Господи, чи буде цьому край? Забери мене, моя недоле, Забери скоріш у забуття. Я лечу у прірву понад полем, Звідки вже немає вороття. Я лечу і падаю додолу В повний жаху і розпуки край, В відчаю хапаю землю голу − Брате мій, прости мене й прощай. Скільки сліз уже було пролито, Україно, на твоїх гробах? Скільки мрій уже було убито В твоїх понівечених синах? І цілі віки уже волає Кров невинна із твоїх могил, Серденько твоє зболіле крає − Звідки, нене, маєш стільки сил?
7. МОЛИТВА НОЧІ
Молитва сухості, молитва ночі, Твердіє мозок, гаснуть очі, На тіло наступає сонна млість І душу огортає тиха злість. У серці своїм чуєш смуток, біль, І різні голоси йдуть звідусіль. Але не трать духовну рівновагу, І концентруй на почуттях увагу. Молитва ночі − то молитва гір, Її не знав ти до останніх пір. Любив лише молитву лісу, поля, Де в радощах твоя витала воля. Тепер ідеш у темряві до Бога, Й тебе лякає та нова дорога. 8. ПОЕТ – ПРОРОК
Скажи, поете, твій талант від Бога, Чи роздумів гірких болючий плід? Вірші йдуть від порога до порога, Тривожний в душах залишають слід. Скажи, поете, хто тобі дав право Так говорити з силою Іллі, Картати нас і ранити криваво, Як тінь з'являючись в ранковій мглі? Тобі недолі нашої замало, Караєш нас і палиш у вогні, Грізні слова у совість лізуть жалом − А ми такі маленькі і земні. Кого Бог любить, того і карає − Перлини Його мудрості прості. Пророк на людські сльози не зважає, А говорити буде й на хресті. Пророк замовк, сказав останнє слово, Народ твердий, неначе пень, стояв. І пригадалась та колюча мова, Як ворог рідних внуків добивав.
9. ПОПІВСЬКІ ЖАРТИ
Церковні неуки, девотні активісти, Ви знаєте де стати, коли сісти, Коли калатати повинні ми поклони, А в серці носите ненависть і прокльони. Ви Бога вмієте так жалісно благати, А свого ближнього як злючі пси кусати. Цілуєте побожно всі одвірки, Й брехню несете з хвіртки і до хвіртки. У кожній церкві чути ваш сморід − До пекла піде ваш бісівський рід.
10. ДОЛЯ
Ти розминувся з долею своєю, Коли стежками юності блукав. Світ зла боровся з совістю твоєю, А ти терпів, і плакав, і кохав. Та вирвати найглибше ,,Я” в батавах Ніхто з душі твоєї не зумів. Світ за вікном гудів в гучних забавах, А ти ночами на молитві млів. І ти так прагнув вирватись на волю, Позбутися своєї сліпоти, В молитві обійшов всі грані болю, І падав, не здолавши висоти. Пекло нещадно серце бунтівливе, І ти горів, і у вогні конав, Ти вже пізнав, яке воно зрадливе, І в безнадії й відчаю кричав. І ти хилився, як підтятий колос, Життя прокляв у молодості літ, Убив себе й тоді почув той голос: "Візьми мій хрест і повернися в світ!"
11. ІЛЮЗІЯ
Ми − всього лиш ілюзія життя, Хоч це звучить як голос забуття, Хоч це сприймаєм наче хворий сон В помешканні без сонця, без вікон. Крізь пальці нам просочується час, І не збагнемо, що немає нас. Ми як туман, якого вже нема, Як древня мова, мертва і сумна. Ми − хмари тінь на березі ріки, Та цей обман здолав земні віки.
12. МОЇЙ НАЙМЕНШІЙ ПЕРШОПРИЧАСНИЦІ
Хто так плаче жалібненько за вікном? То до нас прийшов маленький гном. Стукати у двері він стидається, І за кущиком біднесенький ховається. Моя Таня вигляне в віконечко, Усміхнеться їй ласкаве сонечко, Гарна киця чемно замуркоче І залізти через шибку схоче. Таня забавки на лавку повиносить І побавитися гномика попросить. Він розкаже їй найкращу казку І у гості прийде вже на Пасху. Разом підуть пасху посвятити, І свячену воду будуть пити, Заспівають пісню Великодню, До Домаморич приїдуть вже голодні. В бабці малюватимуть писанки, І до Тані прийдуть колєжанки. Вже під вечір гномик попрощається І у свою казку заховається. Рано-вранці мама Таню збудить, Але гномика вона ще не забуде, Буде за вікном його шукати, З братом обійде довкола хати; І Мар'яночці про гномика розкаже, І який маленький був, покаже. Гномику маленький, не ховайся, А до Тані знову повертайся, Бо вона тебе вже полюбила, Шкода: мама рано так збудила. Мрій, дитино, ти у Божій ласці, Ще життя твоє у снах, у казці. Спокоєм хай сяє твоя хата, Виростай в долонях теплих тата! Гномик твій ще спуститься з небес, Ще почуєш ти:"Христос Воскрес!"
13. ЗУСИЛЛЯ
Ти живеш відразу в всіх роках, Але думати про це для тебе − страх. Родишся й вмираєш водночас − Як від хворих, не втікай від нас. Розв'язати спробуй цю задачу; Чи до мислення ти маєш вдачу? Божа Мати кличе тебе:" Сину, Подолай для мене цю вершину. Тільки не шукай легкого шляху, Бо ніколи не здолаєш свого страху. Трон мій спочиває на вершинах, Але ти блукаєш по долинах, Позіхаєш, дивлячись увись, Годі сонно гнити, пробудись!"
14. У СТІП БОЖОЇ МАТЕРІ
Поговори зі мною, Божа Мати, Вгамуй мій дух у гаморі життя, Навчи мене терпіти і кохати, Нема нікого − тільки Ти і я, І небо синє з краю і до краю, І до хреста прибитий Божий Син; Рятуй мене, бо гину я, вмираю, Один у цьому мороці, один. Зневіри яд підступно підповзає До моїх гордих, непокірних скронь. Мене у цьому світі ще тримає Тепло твоїх божественних долонь. Поговори зі мною, Божа Мати, Кинь промінь світла у моє життя, Навчи мене цей світ не проклинати, Бо в страшних муках догораю я.
15. ВАСИЛЮ СИМОНЕНКОВІ
Ти летів, наче птах, По козацьких степах, Усміхалась тобі Україна; І простори світів Подолати хотів, Бо ти створена Богом людина. Ти летів в височінь І, де оком не кинь, Бачив світ лиш людської неволі; Людські рани,як вмів, Загоїти хотів, Втерти сльози біди і недолі. І упав, наче птах, На чумацький свій шлях, Над тобою ридала калина, І хотів, як колись, Знов піднятись у вись, Та забув, що ти тільки людина. У просторах століть Ти горів тільки мить, І упав у нерівному бою. Серед гордих могил Догорав ти без крил І козацькі степи під тобою. Чую я із віків Передсмертний твій спів, Чую стогін я твій, Україно, І злітаю, мов птах, На чумацький твій шлях, А внизу гірко плаче калина.
16. СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ МАРІЇ ПЕЛЕХ, МОЇЙ ПАРАФІЯНЦІ
Прилітають птахи і віщують весну, Розквітає, радіє природа, Та минають вони ту могилу сумну, Де ридає твоя, сестро, врода. Там важким тягарем навалилась земля На твоє наболіле серденько. Над тобою, як тінь, похилилась донька: "Ти й в могилі терпиш, моя ненько". Забуває вона, що тебе вже нема, Що могила твоя не у снах, Виглядає тебе і шукає тебе По широких вкраїнських полях. Прилітають птахи, утікає зима, Воскресає, радіє природа. У твоєму житті тепер вічна весна, В небесах розквіта твоя врода. Пропливають роки, вже сивіємо ми, І до тебе приходять вже внуки, І не відаєш ти як хотіли б вони Цілувати бабусині руки.
17. РОЗБИТОМУ СЕРЦЮ
Ні, неможливо зло нести, До безконечності згорати, Повір ще раз словам:"Прости", Попробуй ще раз покохати. Ні, це не жарти, це не сміх, Це гірко плачуть твої рани І просять:"Відпусти їй гріх І розпачі зніми кайдани". І ненависть твоя мине, Душа у злобі не загине. В цій боротьбі здолай себе, І станеш Богом ти, людино!
18. БОРОТЬБА
Я чую твій подих в просторах віків, Я чую твій стогін, Божественна Мати, На плечах твоїх міліони хрестів, А я не спроможний й одного тримати. Отут, в тишині монастирського дня, При вівтарі твого розп'ятого Сина, Іду уперед, мов сліпий, навмання, Боюсь, що свій хрест за хвилину покину. Боюсь, бо він ранить до крові плече, Додолу зсувається знову, о люди! Не можу вже більше терпіти, пече, І в дзеркалі бачу обличчя Іуди. Два рази пропіяв проклятий когут, А ти вже упав на обидва коліна. "Святі" поволочать тебе на свій суд, Зречеться тебе і твоя Україна. Ще крок до падіння, один тільки крок, Ти кров'ю спливаєш посеред дороги. Чатує когут, мов зловіщий пророк, Вдивляється в твої скривавлені ноги. Ти стогнеш, і мариш, і хилишся вниз, У муках конають усі твої мрії. Упав і відразу злітаєш увись − Тебе врятували долоні Марії!
19. НОВІЦІЯТСЬКА КАПЛИЦЯ
Тебе я відчуваю в тишині Просторої чернечої каплиці, Шепочеш в серце ніжно Ти мені; Я розважаю твої таємниці. Я в серці ношу образ твій святий, Моя небесна і казкова Мати, І знаю, вірю, що у час скрутний Мене Ти знову прийдеш рятувати. Мене Ти знову знімеш із хреста, Польєш бальзамом мої рвані рани, І понесеш мене, уся в сльозах, Кудись в поля, де розквітають канни. Тебе я відчуваю в тишині, Новіціятська світиться каплиця; Шепочеш в серце ніжно ти мені І відкриваєш свої таємниці.
20. ЗОРЯНЯ МАТИ
Відкрий моє серце на людську недолю, Відкрий моє серце на зоряний світ, Душа моя прагне отримати волю, На собі тримати увесь небозвід. Я ангелом буду в земнім піднебессі, Руками огорну увесь небокрай, Русалок сполошу на тихому плесі, Веселку занурю в дзвінкий водограй. Я буду, Маріє, твоїми устами, Твоїм милосердям наповнений дзбан, Покажу стежки до небесної Мами, Полуду зніму на всесвітній обман. Я буду зорею над світом чувати, На землю зішлю із небес зорепад, У радощах й смутку Тебе прославляти, Лиш зло відверни від українських хат. Ти нас відкупила із крові, із поту, На себе узяла гріхів наших біль, На собі тримала і Сина, й Голготу, І пекло дусило тебе звідусіль. Я ангелом буду твоєї любові, Твоїм милосердям охоплю ввесь світ, На лик твій прольюся краплиною крові, Та втримаю серцем увесь небозвід!
21. УНІЯ
Чотири сотні літ уже минуло З тих незабутніх, неповторних днів. Де, Україно, серце твоє було, З яких тоді будилася ти снів? Чи серце твоє, нене, не палало На наші рани, стогони і біль? Невже воно до тебе не волало, Тебе не їла сліз пролитих сіль? Ти юною була, не розуміла Чому твої сини ішли в вогонь, І розгадати й досі не зуміла Любов розтятих Йосафата скронь. Чи ти пригорнеш нас в свої долоні? − Ніколи блудними не були ми, Чи далі потираєш свої скроні: Звідкіль узялися і хто вони? Ми діти твої з крові, сліз і поту, З твоїх долонь ми вийшли, з твоїх хат; На вівтар твій складаєм серце й вроду − Чи хтось кохав тебе як Йосафат? Чотири сотні літ ми були биті, Нас гнав і нищив свій і фараон, Лежали ми під небом всі убиті, Та не віддали сатані поклон. Століття мук, наруги і сваволі, В вогні палав наш безборонний край, Чи це кінець вже нашої недолі І на шляху чекає нас Синай? За твою, нене, вічно юну вроду Шляхи історії пройдемо знов. За душу твою підем на Голготу, Лиш обітри сердець засохлу кров!
22. ДО ЕМАУСУ
Просто бути з тобою, Боже, Просто слухати голос твій. Ми так часто чуємо: може; Може спокій, Ти, наш розвій. Ми не вірим в тебе живого, Ми малюємо ідол свій. Вірим ми не в справжнього Бога, А у жменю власних надій. У житті цім усе не просто, У житті із фальшивих мрій. Ми ідемо прогнилим мостом, Не впізнаємо голос твій. Ми крокуємо до Емаус; Сонце глипає із-за хмар. Замінив Христа Санта-Клаус І продовжується кошмар.
23. ДЯКАМ
Меньше вкусиш − борше ликнеш: Заповідь проста. З повним писком вже не гавкнеш В церкві на попа. З повним писком не запієш Як в хліві когут − Захлинешся і зомлієш − Як в степу верблюд. Будеш, друже, у святині Ти чинити грюк І товктись, як межи свині, Колгоспний пацюк. На мою балаканину, Любий, не зважай, І скоріш усе, що бачиш, До писка хапай.
24. ПОВЕРНЕННЯ
Твоя душа, твій подих, твоя тінь Мене вертають до моїх корінь. За мною ходиш, дихаєш у спину, З Тобою, Христе, не впаду, не згину. Свій пізнаю закаменілий гріх, Диявола скажений чую сміх. Себе пізнати − то пізнати Бога. Слизька й нелегка правди є дорога. Тобі здається − ти на ній один Вертаєшься назад як блудний син. Тебе чекає Бог-Отець, Бог-Мати; Вони тебе не можуть не кохати, Хоч ти найгірше із усіх створінь І чиниш стільки зла, біди, терпінь. Експеримент зі злом пора кінчати, Упасти на коліна і благати; Втікає швидко найдорожчий час, А ти даремно обіцяв не раз. Ти згайнував іще одну хвилину, Вже прірва близько, схаменися, сину, Вернися знову під Покрови тінь І будь найкращим із усіх створінь!
25.БОГ-ЖІНКА
Ми пишем "Бог" у чоловічім роді І шану віддаєм юдейській моді. Та в небесах живе Бог-Мати-Жінка, Хоча тебе гіршить оця сторінка. Подумай, друже, скільки в Божім слові Жіночої є ніжності й любові, Жіночого є скільки милосердя. Подумай, не переч все спересердя. Творити може серце теж жіноче; Воно тебе обдарувати хоче І твоє серце своїм запалити. Попробуй Бога-Жінку уявити. Всю мудрість світу вкинь тепер до коша − Вона не варта ломаного гроша. В душі своїй створи нову молитву, І вигостри свій дух, неначе бритву. У серці чуєш знову голос ШЕМА! − Збувається Божественна поема. Малюй, твори правдивішу ікону, Старого позбувайся забобону. На древні догми спробуй не зважати − Лиш так навчишся в небесах літати. (ШЕМА − євр. слухай)
26. ДОРОГА В НІКУДИ
З отих малих, погорджених істот Черпає світ, як із бджолиних сот. Діла його безбожницько уперті Ведуть до пустки, виродження, смерті. Кров людську буде пити аж до дна, Не вірить − правда в світі лиш одна, Надію покладає в власній писі. Та все записано у чорній Книзі: У Книзі Смерті, демонічних вір. У ній усі, хто втратив Божий зір І прагнув мати демонічну силу − Пройти не зможе він попри могилу, Бо зрозуміти не зумів обман, Попав у морок, несусвітній стан. Хто у казкову вирветься нірвану, Загоїти не зможе свою рану – Бо то ілюзія, насправді плач: Нірвана – добре спечений калач, Який їдять заблукані створіння, Радіють, що позбулися терпіння І вирвались у світ своїх ідей, Де вже нема ні зла, ні злих людей. Вони не знають: та предивна сила, Що дала душам їх орлині крила І завела аж на вершини гір − Не ангел світла, а жахливий Звір, Якому служить чорнокнижник-гуру; А ти у те багно потрапив з-дуру. Не подолаєш сам у собі зло, Яке тебе і нищило й пекло. Забудь ОУМ, магічну кундаліні, Бо зло вмирає лиш в індійськім кіні, А в світі цім веде запеклий бій. Твоя могутність − то царина мрій, Відвічна, з раю пущена спокуса. Тебе врятує тільки хрест Ісуса. Веде до правди лиш одна дорога, Спастись не зможеш, сину мій, без Бога!
27. ПОЧАТКИ ВИЗВОЛЕННЯ
Моє "я" в середині могили, Вирватись на світ не має сили. Ця могила має різні сфери: Кожна з них − то світ нової ери. Перша сфера − грубі сили тіла, В ній душа ув'язнена горіла, Гризла, рвала, нищила кайдани − Та солодкі виявились рани: Бог поміг ввійти у світ афекту, Я доклав маленьку тільки лепту, Почуття усі довірив Богу, На непізнану ступив дорогу. І почалося, і закрутилось: Я побачив те, що і не снилось, Увійшов у світ тепла і духа, Душу несла дивна завірюха, Почуття у ній перетопились, Двері в сферу розуму відкрились, Увійшов в глибини інтелекту, Де нема ні тіла, ні афекту. Темрява накрила мої крила, Зрозумів, що це іще могила. Наосліп іду тепер до Бога, Вірю, що скінчиться та дорога. У могилі мусять бути дверці, Вийду з себе, увійду у серце.
28. РЕФЛЕКСІЯ НАД СВОЄЮ ЗЛИДЕННІСТЮ
Любов, прибита до хреста, Любов без меж і без облуди, Любов божественна, проста, Чи розгадаю сни Іуди, Чи розгадаю свої сни, Чи розгадаю свої думи, Чи дочекаюся весни Своєї сонної задуми, Чи розпізнаю серця клич, Чи відірвуся від спокуси Своїх придуманих обличь, Чи ідол Бога не задусить? Що діється в моїй душі, Що діється в моєму серці, Хто вклав у мене ці вірші, Хто не дає упасти в герці, Лікує мою сліпоту, Лікує мою кволу душу, Вкриває мою наготу, З глибин витягує на сушу, Хто простягає із вершин Свою міцну, батьківську руку, А я шукаю лиш причин Йому віддати свою муку? Боюсь на це відповісти, Боюсь його страшного суду, Клянусь хрести свої нести І прошу знов:"Прости, не буду. Прости мене в мільйонний раз, Бо вже не маю сили плисти, Не можу я догнати час, Візьми мене на руки, Христе!"
29. ПАДІННЯ
Я знов упав і знов замкнувся в собі, Накрила душу сіра пустота, Вона мене замкнула в темнім гробі І дух мій від'єднала від Христа. В непевності роздвоєння триваю, Покрила мла веселий Божий світ, Без світла серед мороку блукаю, Мій мозок відчуває сильний гніт. Моя уява вирвалась з темниці, Веде мене в давно забутий біль, У серце впявсь реп'ях з міцної криці, Ковтаю сліз своїх пекучу сіль.
30. ВТОМА
Ти замучився вже на тернистих стежках, На шуканнях і прагненнях волі, Хочеш кинути все, свій скривавлений шлях, І упасти й заснути на полі. Ти знеміг в боротьбі, ти не можеш іти, Ти терпиш від нестерпного болю, На шляху виростають нові вже хрести, Проклинаєш і Бога, і долю. Ти пізнав що таке бути сіллю землі І вітрієш тепер у безсиллі, Відспівав вже свої лебедині пісні, Де тепер ви, лебедики милі? Ти не знав ще тоді, що трояндовий кущ Лиш у мріях солодко-невинний, Що мільйони святих ним погублено душ: Відчайдушних, міцних, непокірних. Ти не знав ще тоді, що пахкі колючки Серце ранити будуть криваво, На дорозі твоїй, мов могильні свічки, Посміхатися завжди лукаво. Ти не знав ще тоді, що у цьому житті Шлях до правди веде крізь терпіння, У своїй нерозважній, шаленій меті Відірвався від свого коріння. І тепер ти один, без мети, без надій, В середині кремінного поля, Чуєш голос:"Вперед, на дорозі не стій, То твій хрест, брате мій, твоя доля!"
31.МАРІЯ ЗАВЖДИ ПОРЯД
Як дзвін попсутий у півтиші дня Ковтає свої півпорожні звуки, Так я не можу стримати коня Незграбної, замуленої муки. Як сон-трава загублених ночей Ховає смуток у поранні роси, Так я молюся до твоїх очей, Владичице, візьми мій біль і сльози. Мене у пастку знову ловить час, Впихає до холодної темниці, Вхопити намагаюся ще раз Твої, Царице Неба, таємниці. Як спалах бунтівливої зорі Я падаю зі свого п'єдесталу, Та Ти чуваєш лебедем вгорі, Мене не даш нікому на поталу. Поломаний лежу на самім дні, Вдивляюсь в непідкорену вершину, Мене манять позаземні вогні І Ти маниш ласкаво, ніжно:"Сину!" Я рвусь до тебе через біль і кров, Живцем проходжу всі пекельні муки, Спливаю кровю, гину, але знов Мене твої рятують, нене, руки. Меандри містики: падіння, зліт, Я знов потужно розправляю крила, Пронизую в молитві цілий світ, Мій літ не спинить жодна темна сила!
32. НЕУВАГА МОЛИТВИ
Мені сьогодні знов нашкодив час, Вхопив свідомість, затягнув у вир, Мене він гнобить у мільйонний раз Як кровожерний, ненаситний звір. Мене від споглядання відірвав Відвічних, незбагненних таємниць, Я в простір і в матерію упав Людських сумних і отупілих лиць. Згубив Тебе, причино всіх причин, За тінями майбутнього пішов, Із захисту мого хтось вибив клин, Я в нижчі сфери покотився знов.
33. КАНІКУЛИ НА УКРАЇНІ
Я падав вниз з вершин гірського плаю, Я падав вниз в давно забутий біль, Мене вітали діти мого краю, Тепло сердець вчувалось звідусіль. І знов роздвоєння, у серці мука − Як рік назад, як вперше від'їзджав, Нема молитви, на душі посуха − Як свої села вперше покидав. Минулий рік, тебе як і не було: В одній хвилині ніби все забув. У пам'яті так швидко проминуло − Не пам'ятаю де і ким я був. І ніби вперше рішення приймаю, І в скронях б'ється бунтівлива кров, Та голос Божий в серці віддуваю: "Іди до мене, як і вчора йшов. Тобі судилась небуденна доля, Мій дар у своїм серці не змарнуй, Бо знищить вмить усе твоя сваволя, Терпи, ридай − та мій вогонь пильнуй. Не думай про звичайне людське щастя, Твоє життя − то сплетиво терпінь, Чи ти від мене може знаєш краще Призначення усіх земних створінь?" Я хочу, Христе, бігти за Тобою, Та падаю − душа моя болить, Не знаю що це діється зі мною − Всередині й довкола все горить. Не можу я без опору летіти, Не можу я горіти, як болід, Боюся я у відчаю зомліти, Додолу впасти в силі кращих літ. І робиться мені все гірше й гіше, І знову рвуся, як підбитий птах, Та знаю, що в житті оцьому більше Терпіти буду, кинувши твій шлях!
34. СЛІПЕ БОГОМІЛЛЯ
Ти живеш у кивотах, Ти живеш в небесах На кривавих Голготах Твій кінчається шлях. До сердець не доходиш, А вмираєш, як птах, Сам собі тільки шкодиш, Та поборюєш страх. Святотацькі причастя Четвертують тебе, Бути Богом − нещастя, Світ у прірву іде. Та ідеш на Голготу Вже дві тисячі літ, Серед крові і поту Терпиш знов людський гніт. Ту коротку дорогу Від ума до сердець Відмовляємо Богу І терновий вінець У солодкім похміллі На святий Його лик... У сліпім богоміллі Ми не чуємо крик.
35. ДОСВІДЧЕННЯ СВОЄЇ МАЛИЗНИ
Знову квіти і сльози Я несу на вівтар, Знов всміхаються роси, Знов за обрієм жар. У сумнім стоголоссі Серед мороку дня Знову привиди босі Розривають ягня. Знову кров'ю спливає Віковічний вівтар, Знову Мати ридає З-за розлючених хмар. Знов на фоні Голготи І поломаних крил Я тремчу у болоті, Наче карлик без сил.
36. ЧАС ОСЕНІ
Час осені − час золота і смутку: В неспокою прокинулись вітри І понесли душі маленьку грудку, А ти стоїш і квилиш лиш:"Прости. Прости мене за серця отупілість, Прости мене за холод у очах, Прости мене за всю мою незрілість, Прости мене за розпач мій, за страх. Прости мене за пісню лебедину, Яку не доспівав я до кінця, Упав у гордість, каюся і гину, І молюся вже голосом мерця". І знову відриваюсь від ЛЮБОВІ, Занурююсь в своє злиденне "я", Та зазнаю в молитви кожнім слові Покірний погляд Господа, Христа. Немає в нім ні осуду, ні гніву, Лиш всесвіту безмірного блакить, Лиш відголоси ангельського співу, І я кричу:"Спинися, райська мить! Я ще не згинув в цім пекельнім колі, Даремно тішиться бісівський дзвін, Скоштую ще солодкий запах волі, Піднімусь з понівечених колін. І доспіваю пісню лебедину, Її понесу на вершини гір, І в обрії безмежнії полину, І світ звільню, повір мені, повір. Час осені − час болю і врожаю, Гірка додолу котиться сльоза. Посіяв мрії, що з них позбираю, Як скінчиться страхітлива гроза?
37. МАГДАЛИНА
Коли говорять почуття − Уста мовчать, мов камінь. Як з серця вийде каяття, То Бог докінчить:"Амінь! Іди і більше не гріши," − Чи є ще щось простіше: Іди і жити починай, І дихати вільніше. І Магдалиночка потре Від здивування гулю, А "справедливі" проковтнуть Іще одну пілюлю. Ніхто тоді не зрозумів Розмову між серцями, Як у її душі горів Вогонь між реп'яхами: Вогонь небесний − Божий дар, І грішниця згоріла, А як закінчився пожар − Душа вже була біла. Ніхто тоді не зрозумів Дар Божої любові, Як Бог за блудницю віддав Останню краплю крові.
38. УКРАЇНСЬКА МАДОННА
Українська Мадонна Із Подільського краю, До твого милосердя Ми тепер припадаєм. Українська Мадонна, Милостива Цариця, Образ твій на іконі У пітьмі золотиться. Українська Мадонна, Староруська ікона, Промовляєш до люду Замість мене з амвони. Українська Мадонна, Наших сіл чарівниця, Для Подільського краю Невичерпна криниця. Українська Мадонна, Милостива Цариця, Ми звертаєм до тебе Наші серця і лиця. Українська Мадонна, Староруська красуня, Наші серця вібрують, Як церковне відлуння. Українська Мадонна З золотої ікони, Усуваєш до Бога Ти усі перепони. Українська Мадонна В старовинній іконі, До твого милосердя Піднімаєм долоні. Українська Мадонна − Наша міць, наша криця, Де Ти є, там радіє І сіяє світлиця!
39. СТРАХ
Тишина і спокій гордих гір Прикували душу твою й зір. Ти стоїш у млосному дурмані, А кінець дороги у тумані. Там далеко, серед чорних хмар, Твоє серце й духа твого жар. Але з надр могутньої вершини "Утікай, − шепоче хтось, − бо згинеш. Звідки в твоїм серці стільки мрій, Що не бачиш кров, не чуєш біль? Заважка для тебе ця дорога, Повернись до рідного порога..." Й дивишся, роздвоєний, у даль, Мозок слабне, але воля − сталь; Треба лиш останній міст спалити І життя на вівтар положити. Але раптом тіло ріже крик І спливає кров'ю Божий лик, Серед хмар встає страшна Голгота, І кричить РОЗПНИ сліпа голота. Господи, незрячим їм прости, І мені дозволь твій хрест нести. Вмить на плечі падає тягар Незліченних кривд, страждань і кар. Падаю, розплющений, без сил − Як мені бракує твоїх крил. Тішиться бісівщина нечиста, Та рятує знов мене Пречиста; Кров тече з Її святого боку, Та боюсь тепер ступити й кроку. З гордих, ополитих кров'ю гір Опускаю з соромом свій зір – Заважка для мене ця дорога, Я не вартий бути учнем Бога. Від терпінь й волаючих могил Із останніх утікаю сил!
40. ПРОБУДЖЕННЯ
Ввійди у свою підсвідомість, Ввійди у свої сни, Пізнай їх значення, вагомість, Незнане відімкни. Ввійди у мозок свій, у серце, В своє найглибше "я", Ти змінишся у тих глибинах Аж до невпізнання. Помруть у твоїм гордім серці Усі твої боги, Дійдеш до зла первопричини − Де родяться гріхи. Побачиш язву первородну, Безмежне море зла, Обмеженість свою природну, А далі − тільки мла. Та серед темряви і ночі, Де розпач сіє страх, Побачиш теплі, добрі очі, І сяйво в небесах. ЛЮБОВ освітлює склепіння, Вмирає лютий звір, Ти накінець зазнав спасіння, Отримав Божий зір!
41. ПАМ'ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА
На хресті Прометей, Кров з пробитих долонь, Міліони смертей Не згасили вогонь, Не згасили тепло, Не згасили надій, Та не знищили зло, Не закінчили бій. До скривавлених ран Прилітає орел І гадючо пита: "Ти, мій друже, не вмер?" І пускає сльозу На проколений бік, І ломає кістки − Щоби, часом, не втік. Та тримає титан Всенародну біду, А з-за гір шепотить Україна:"іду. Я до тебе іду Через морок і біль, Вже від сліз у Дніпрі Тільки смуток і сіль. Я до тебе іду У недоспану ніч, Заколишу біду, Віджену її пріч. Я до тебе іду В покалічені сни, Не пробудяться з них Мої горді сини." Прилітає орел − Знову буде гроза І горітиме знов Україна, У поранній росі І в болючій сльозі Мати знов хоронитиме сина!
42. МОЛИТВА ГОРИ
Молитва спокою, молитва скелі, Зникають в сутінках земні оселі. Ти вріс в фундамент древніх пірамід, І час змінив свій плин, і цілий світ. У тобі плине вічність і хвилина, Яка різниця – скеля ти, людина? Ти лиш одне із безлічі створінь І, як усі, німе, неначе тінь Далекої, незнаної зорі, Що загорілась в галактичній млі. В твоїх очах не видно дна глибин − Ні, ти не камінь, ти правдивий син, В якому плинуть неземні простори, Казкові Божі незбагненні твори. Ти учишся в просторах мандрувати І розуміти слово „ІСНУВАТИ”.
43. СВ. ТЕРЕЗА З ЛІЗ'Є
Ти стоїш наді мною як ангел, свята, Моя мила, кохана Тереза. В безборонній, невинній уроді проста, Мов тендітна і біла береза. Незбагненний, таємний, божественний дар Не дозволиш в душі змарнувати, Відганяєш нещастя розбурханих хмар – Чи я можу тебе не кохати? Подивіться в дівочий впокорений лик, Нерозумні, байдужі створіння, І молитва її вирве з серця вам крик, І здригнеться небесне склепіння. Зрозумієте враз, що були ви мерці В цій красивій, бездушній блакиті, Та божественний лик на цім чуднім лиці Дав життя неповторної миті. То найбільша свята всіх можливих часів В серці Церкви живе і воює, Від забутих пустель до найдальших степів Кожний голос волаючий чує. Для спрагненних добра, для спрагненних чудес Відкриває небесну оселю, І розсвітлює морок суворих небес Найчудовіша зірка Кармелю!
44. ОБЛУДА
Чим більший блуд, тим більший хрест, Тим більша показовість – У релігійному житті це все Давно не новість.
РАННІ ВІРШІ
СТРІЛЕЦЬКІ МОГИЛИ
Відлітають знов у вирій Журавликі дикі, Покидають Україну Із жалібним криком. Покидають ті могили, Що волі хотіли, Що непевну нашу пам'ять Надіями гріли, Те Янівське кладовище, Де, неначе в пісні, Тисячами вигравали Хрести, колись грізні, Ті церкви, де наша віра Зорею горіла, І Христовою любов'ю, Україну гріла. Відлітають журавлики, Відлітають, плачуть, Бо не знають, як вернуться, Чи ще й те побачать, Що лишилось з тої слави. Хрест лиш при дорозі Нагадати часом хоче – Сила наша в Бозі, А без нього ми безсилі, І сліпі і кволі, Лиш чекаємо якоїсь Казкової волі. Та кому сказати може? – Журавлям хіба що Правду, чисту як сльозина, Ну а їм то на що? Відлітає разом з ними, Разом з давниною, Пам'ять віри стрілецької, Вкрита сивиною. Але вірю: Україна Ще до Бога прийде, І над нею те казкове Сонце правди зійде!
У ВІНОК КОБЗАРЕВІ
Десь заснула Україна, Вимотана горем, Тараса лиш гнів палає Понад синім морем. Вже сто років він злітає З Дніпрової кручі, Ой, коли ж то заіскряться В ватрах наші душі? Сплять діброви, тихо в гаю, Вітри похилились, Як приблуда-сиротина Украйна схилилась, Тихо-тихо заплакала, Богу помолилась, Кобзарева лиш могила Й досі не скорилась – Все нашіптує про волю, Сонні душі мучить. Ой, коли ж то біль Тараса В серця наші влучить? І згадає Україна Заповіт гарячий, І понесе кров ворожу Дніпр старий, незрячий, У те море, що козацьким Колись називалось, І згадаються літа ті, Як воно впивалось Тою кров'ю гарячою, П'яніло і рвалось – Лиш козацького запалу Те море боялось. Не вернеться, бо холодна Крівця в жилах ллється. Тарасова та могила З наших душ сміється. Хоч і сором признатися, Що поробиш – мушу: Так, ми втратили навіки Кобзареву душу!
ПЕРЕДДЕНЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Чому ти знову хилишся, земля, свята земля козацького єднання? Зловили Наливайка, як кота, в „бику” спалили – ось твої старання. Вже Сагайдачний умер, а чого добився в шляхти? –зрадив Бородавку. Не чути навіть Братства твойого, не знайдеш про Гулевичівну згадку. Свята земля, а де ж твої сини, де хоругви, знамена і звитяги? – Лиш чути „nie pozwalam” козаку, Баторія реєстр і в ребрах гаки. Татари лізуть, наче сарана – нема уже твоєї Роксолани, Шукати долю тре в своїй землі, не так як Кривоніс, десь за морями. За кого вже не бились козаки, чию не захищали тільки долю, Свою лишень забули, як чужу, чи думають – Мамай принесе волю. Сулиму стратили, Павлюк і Остряниця Зложили голови, як під серпом пшениця, Потоцький б'є і Вишневецький ріже – Хто ж рани твої, матінко, залиже? Кодак перешкоджає доступ з Січі, І Конєцпольського пихаті чути річі. Володислав застуджений, нещасний, Безвольний krуl вмирає бідолашний. І він не зміг нічого вже зробити, А ти, Украйно, хочеш в мирі жити? Який там мир, забудь солодку волю, Перехрестись і плюнь на свою долю. Немає щастя: злидні, болі, А ми були таки колись на волі. Що б наші предки нам тепер сказали, Заплакали, чи може б осміяли, Побачивши могутні наші плечі, Що кайдани несуть так ворогу до речі. А вої Володимира Святого Напевно б згинули від сорому такого. Щит Ігора в воротах Царгороду Усім показував – якого роду Твої сини. Нема тепер народу Щоб захистив твою квітучу вроду. А мудрість Ярослава й Мономаха Навчила розуму не нас, а того ляха. Зневолена Украйна моя плаче. Розвій свій сум, ще не кінець, козаче. Кумейки не кінець моєї долі, Вже точатьсь мечі святої волі: Пилявці будуть, Жовті Води, Почервоніють Корсунь, Броди, Над Смілою піднімуться заграви, Аж до Замостя перекинуться батави. Богдан, неначе перекотиполе, По Низу шастає, на ваше ляхи горе, То Січ підняти хоче він козачу – Доволі Україно твого плачу! Нехай в пісні перейдуть кров і рани, Розсиплються руїни і кайдани, Козацтво встане, братньою любов'ю Всі об'єднаються, напоять кров'ю Неситу Польщу, панську клячу, І звернуть її голову орлячу. Недоля хай в минуле кане – Твоєї слави час прийшов, Богдане?
БЛАКИТНА ТРОЯНДА На однойменну драму Л. Українки
І згадую я очі знов твої, - Їм бракувало лиш краплини волі, Волошки там, як лілеї в воді, Мов плавають між терніями долі. Шукали ми троянду на землі - Блакитну квітку чистої любові. Цвіла та квітка лиш в твоїй душі - Сумній душі, як звук в забутій мові. Той сум мені спокою не дає, Я бачу в ньому сум твоєї долі, Жорстокої, як річка на весні, Нещасної, немов билина в полі. Шукали ми троянду, та не там, Блакитну квітку чистої любові, Цвіла та квітка лиш в твоїй душі - Де мрії ще бували кольорові. Росте троянда та на небесах - Жорстока квітка нашого кохання, Лиш часом зацвіте у тих серцях, Де дійсність так далека від бажання. Дивлюся я як падають зірки, Які шляхи чекають мою юність? Лиш волошковий цвіт твоїх очей Не впаде, наче зірка, у минулість.
ДОЛЯ
Зашуміли луги, зашуміли отави, Наша доля ходила колись там як пава; З небокраєм гуляла, з Дніпром забавлялась, І догралась таки нерозумна, догралась. Марнувалась дарма - легковажна і сміла, А себе захистить від лукавства не вміла. Ах, яка ж ти непевна була у ті роки, До чого довели тебе гордощів кроки? І які в ті часи ти можливості мала? – Ворогам своїм підлість і зраду прощала; Часу свого тоді шанувати не вміла, - Марнотратно в боях порошилась і тліла. І до чого дожилась, моя прехороша, Що на плечах твоїх нелегка тепер ноша.
ВІДОМИМ ПОЕТАМ
Ти славиш партію як п'яниця горілку. Вона манить тебе як хлоп гулящу дівку. Добратись хочеш до партійного корита, - Ось де свиня бажань твоїх зарита.
Піднімаюсь над світом на крилах пташиного лету, Обіймаю землиці колиску дощем, У космічному Всесвіті бачу прекрасну Планету, Закрадається в серце щасливий і радісний щем.
Тут матуся моя як голубка у вільних просторах, Рідна мова і слово, чебрець і полин на полях, Золоті колосочки, джерела цілющі у горах. Тут блукає красуня Дрімота у снах.
У віночку з калини уплетена доля, На промінчиках сонця – велична Весна. Тут слова Кобзареві карбують святе слово ВОЛЯ, А над долами лине сопілка з верби чарівна.
Десь над простором дня і крильми-покривалами ночі Оксамитові мрії у сріблі тумани вплели, Семиструнні веселки – красуні водиченьки очі В світлих барвах на землю добро понесли.
Серед сивих вітрів, що цілують фіалкові хмари, Серед літа, зими, серед холоду і теплоти Над колискою снів десь блукають прозорі примари, Що розвіюють світом безмежні віхи самоти…
Рушничком простелилась доріжка до Божого дому, Берегиня родини покровом своїм обняла. Цю красу не віддам я ніколи й нікому, Бо у ній ще дитинство до мене гукає здаля.
У казковій зорі грає музику дядечко Вітер, На цимбалах Чугайстер гілками дубів виграє, Серенаду пташину легенько спускає на плечі Перелесник чарівний, що роси ранесенько п’є.
Золоті візерунки, барвисті нічні метеори, Сонцесяйні комети, сузір’я, чумацькі шляхи… Відкривають для ока незвідані світлі простори, Що ховають у собі безкраї долини й верхи.
Це безмежність моя, рідна батьківська хата, Це – долоні матусі і спечений хліб на столі, Це пташина в гніздечку з дитятком крилата, Це до Бога молитва, що творять серденька малі…
Візерунки космічні малює панянка у злоті, Чорний плащ одягнув заклопотаний батечко Світ, Задрімали степи і ліси в солодкавій дрімоті, Тихий сон над землею почав свій політ.
"Белой акации гроздья душистые" Вперше про цей романс я дізнався з сторінок роману "12 стільців". а згодом почув і вживу. Той поширений варіант можна прочитати і прослухати сьогодні на http://www.karaoke.ru/song/1015.htm
Целую ночь соловей нам насвистывал Город молчал и молчали дома Белой акации гроздья душистые Ночь напролет нас сводили с ума Белой акации гроздья душистые Ночь напролет нас сводили с ума Сад весь умыт был весенними ливнями В темных оврагах стояла вода Боже какими мы были наивными Как же мы молоды были тогда Годы промчались седыми нас делая Где чистота этих веток живых Только зима да метель эта белая Напоминают сегодня о них Только зима да метель эта белая Напоминают сегодня о них В час когда ветер бушует неистово С новою силою чувствую я Белой акации гроздья душистые Невозвратимы как юность моя Белой акации гроздья душистые Невозвратимы как юность моя
Але кілька років тому я почув переклад цієї пісні українською мовою у виконанні Світлани Мирводи та одразу закохався у цей варіант. Нікого не переконуватиму - просто послухайте самі!!!
ГРОНА АКАЦІЇ М.Матусовський, В.Баснер (укр.пер. П. Бойка).
З репертуару Світлани Мирводи http://poshtovh.org.ua/
Нам цілу ніч соловейко наспівував Ночі здавалось не буде кінця Грона духмяні акації білої Нам до світанку п"янили серця Сад був умитий весняними зливами Доли стояли у темній воді Боже, наївні були ми щасливими Юні до болю були ми тоді Роки промчали зробивши нас сивими Де чистота пелюсток тих живих? Тільки зима заметілями білими Знов, як колись промовляє про них В час, коли вітер лютує завією, Знов, як колись зачаровуюсь я Грона духмяні акації білої, Ви неповторні, як юність моя.
Шановні друзі, Ви можете відвідати сайт http://mp3folder.org.ua/ Знайти виконавця: Mirwoda_Swetlana Скачати твір: Grona_akacii І насолоджуватись чудовою піснею у виконанні Світлани Мирводи!!!
Але виявилось, що їснують ще кілька вариантів тексту та думок щодо першоджерел:
На сайті http://blog.i.ua/search/?type=label&words=12067 Знайшов цікаве повідомлення: Коли шукаєш віршовані підписи до фотографій, то мимоволі знаходиш досить цікаві речі. Як от до цього фото розквітлої акації. (Наведено чудову світлину) Авторами загальновдомого романсу «Белой акации гроздья душистые» із кінофільму «Дні Турбіних» офіційно вважаються:слів - Матусовский М. музики - Баснер В.
Однак існують ще деякі думки щодо його походження. Зокрема йдеться про українську версію тексту на наступних вебсторінках:
Первісна українська версія: російська - лише переклад!
Нам цілу ніч соловейко наспівував,
Мріяв Хрещатик з Дніпром віч на віч,
Пахощі дивні акації білої
Аж до нестями п'янили в ту ніч.
Місто вмивалось весняними зливами,
Танув Узвіз в срібнім сяйві надій.
Вальсом пелюсток кружляли, щасливі ми,
Часом досвітнім були молоді.
Роки промчали. Невже ми посивіли?
Де ж свіжий чар ніжних квітів живих?
Тільки зима заметілями білими
Нам нагадає сьогодні про них.
В час, коли вітер зітхає знесилено,
В небі згасає остання зоря,
Квіти духмяні акації білої
Марять майбутнім, де юність моя.
А в деяких блогах навпаки підкреслюється її російське походження ще до версії у фільмі.
Романс "Белой акации гроздья душистые" считается неофициальным гимном Белой Армии. http://lib.aldebaran.ru/author/valentinov_andrei/valentinov_andrei_flegeton/
(Далее привожу текст романса) Белой акации гроздья душистые Вновь аромата полны Вновь разливается песнь соловьиная В тихом сиянии чудной луны Помнишь ли лето ? Под белой акацией Слушали песнь соловья Тихо шептала мне чудная, светлая Милый, поверь мне! Навек твоя! Годы давно прошли, страсти остыли Молодость жизни прошла Белой акации запаха нежного Верь, не забыть мне уже никогда
Так який варіант створено було вперше? Україномовний чи російськомовний? Акація, всеж-таки українська рослина...
У мене в житті такого не було, Я чекаю її, щоб у житті класно було, Я впевнений, вона буде розумна, Вона буде чуттєва, вона буде як квітка, Для мене вона, як королева. Усе, фантазії не вистачає, пішов я чекати своє кохання...
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.