До Києва, до Олекси Наша история № 19 (905) 07.05.2008
Деякі люди проходять свій шлях, не залишаючи жодного сліду. Вони схожі на тіні, сірі й непомітні. Але є й такі, що віддають душу й тіло за нашу свободу. Одним із таких людей і був Олекса Тихий – правозахисник, громадський діяч. Він жив в період репресій, війни, розрухи, страху кожного за своє життя та життя своїх близьких. Проте Олекса не мав страху перед тоталітарною машиною, яка врешті-решт розчавила його тіло, але не дух. Помер Олекса Тихий на початку травня 1984 року у лікарні табору для політв’язнів.
В січні 2008 року, у 81-шу річницю з дня народження Олекси Тихого в Олексієво-Дружківці пройшли перші читання творів Олекси, присвячені його пам`яті. Мене, як переможця цих читань, преміювали досить незвично: мандрівкою до Києва, зустріччю з сином і онуком Олексія Івановича та відвідинами його могили на Байковому цвинтарі. Поруч із Олексою спочивають його однодумці і побратими Василь Стус і Юрій Литвин.
У Києві зібралася ціла делегація: окрім мене, рідних Олекси Тихого, його пам`ять вшановували директор ЕКЦ «Бахмат» Володимир Березін, учениця Миколаївської школи, де в 1948-49 роках працював Олекса Тихий, Яна Небувайло, київські журналістки Світлана Кузьменко та Наталя Жукова, які є вихованками студії еко-журналістики газети «Провінція» та «Бахмату».
На могилу Олекси було покладено квіти, запалено освячену лампадку з його малої батьківщини – Костянтинівського району. Потім у Володимірівському соборі та храмі Св. Архангела Михаїла було відслужено панахиду за упокій Олекси.
Цим екскурс містом не закінчився. Відомий громадський діяч, колишній політв`язень Василь Овсієнко дав нам декілька порад, де б хотів побачити своїх послідовників Олекса Тихий. Одним з таких місць, безперечно, є музей народної архитектури та побуту України у Пирогові, який знаходиться просто неба. Саме в таких скарбницях історії виховуються справжні патріоти своєї Вітчизни, такі, як Сковорода, Шевченко, Тихий...
Окремо треба сказати про Володимира Олексійовича Тихого, який наслідує батька не лише зовнішньо, але й активною громадською діяльністю, яку він поєднує з науковою роботою у ядерній фізиці та екології (до речі він, як і батько, завершив МДУ). До того ж, Володимир Олексійович виявився чудовим екскурсоводом і показав нам Київ в усій красі.
Насамкінець хотілося б висловити щиру подяку спонсорам цієї подорожі: товариству ім. Олекси Тихого, обласній організації “Просвіта”. Сподіваюсь, що подібне преміювання переможців Олексиних читань не завершиться тільки-но розпочавшись, і наступного року гідні цього теж поїдуть до Києва.
Олександр Середа, учень 11-го класу Дружківської ЗШ № 17.
Від редакції. Олександр має рацію. Як стало відомо, товариство ім.Олекси Тихого, “Просвіта”, «Бахмат» разом з Костянтинівським районним та Дружківським міським відділами освіти планують зробити Олексини читання та травневі подорожі до Києва традиційними. Отже, готуйтеся! Наступні читання відбудуться наприкінці січня наступного року у Новодмитрівському ліцеї Костянтинівського району. Взяти участь у них може кожен, кому цікаві життя і творчість Олекси Тихого. Звертайтеся до «Провінції».
Відгук:
Вітаю Олександра з перемогою у конкурсі!!!
А до засобів інформації звертаюсь з зауваженням:
Не один тільки Олександр Середа, учень 11-го класу Дружківської ЗШ № 17 брав участь у конкурсі.
Гадаю що і 2-й і 3-й призери варті уваги. А чому саме учень 17-ї школи виявився найкращим? Чим ця школа краще???
А решта шкіл чим гірше?? Чи це не тема для журналіського "розслідування".
Панове керівники ЗМІ, досить годувати мене розповідями про сексуальних збоченців та кримінальних "авторитетів"! Воно мені не цікаво!
Досить розповідати "про Тимошенко-воровку"! Я Вам не вірю, бо знаю що Юля ПРИМУСИЛА донецьких олігархів платити за спожите вугілля. За це "бандюковський клан" її люто ненавидить, за це через ВЛАСНІ газети поплюжть її "аж гай гуде"!!!!
Чому донецькі ЗМІ нічого не писали про цей конкурс???
Чому донецькі ЗМІ нічого не повідомляють про конкурс присвячений Володимиру Сосюрі, який відбудеться у суботу (завтра) о 10-00 в приміщенні дебальцевського ДК залізничників???
Чому донецькі ЗМІ нічого не повідомляли про VI всеукраїнський конкурс "Джерело талантів", який відбувся у Донецьку при практично порожньому величезному залі. А рівень виконавців там був набагато вищий за тих московських "фонограмних зірок", що нас примушує слухати реклама по кількасот гривен за квіток...
Панове журналісти, "не ловите Ви мишей"!!!
Пробачте, коти, ви ж невинні...
Той несамовитий собачий БРЄХ, що триває у ЗМІ щодо "примусової насильницької українізації" однозначно знімає сумніви стосовно родства солідного відсотка журналюг з Жучками.
Говорячи про двомовність, часто плутають власне двомовність з диглосією. Двомовність - це використання в комунікаційному акті одної чи іншої мови. Диглосія це використання певної мови залежно від ситуації. Наприклад: говорити вдома українською, а на вулиці російською. Вчитися в школі українською, а у вузі - російською. В Україні переважно спостерігається диглосія.
Депутатка севастопольської міської ради Л. Литвинова підготувала матеріал із промовистою назвою «В чём состоит опасность билингвизма – информация для родителей», яким збирається провести громадські слухання, щоб переконати батьків у шкідливості викладання низки предметів у севастопольських школах українською мовою. Про «ерудицію» цієї пані свідчить хоч би такий уривок з її опусу: «С точки зрения психолингвистики двуязычие может пониматься как билингвизм и как биглоссия. Билингвизм формируется системой образования путем преподавания на неродном для ребенка языке. Биглоссия предполагает овладение неродным языком с помощью мыслительных процессов, сформированных на основе родного языка». Для підтвердження своїх думок пані депутатка вдається навіть до авторитету видатного українського мовознавця, філософа, фольклориста, етнографа, літературознавця, педагога й громадського діяча Олександра Потебні, вилучивши з його характеристики слово український. Про недоречність двомовності в пізнанні світу видатний філолог говорив тільки тоді, коли йшлося про перші роки життя людини. А викладання в школі починається, коли дитина вже опанувала процеси мислення на основі однієї мови. Далі йдеться вивчення різних предметів, серед них – і інших мов. Відомо, що чим більше мов людина знає, тим глибше вона пізнає світ. Тепер про суть згаданих у матеріалі термінів. Терміна «біглосія» не існує взагалі. Є диглосія – наявність в одному суспільстві двох мов, або двох різновидів однієї мови, що виконують відмінні функції і протистоять одна одній. Так було в тих суспільствах, де книжній літературній мові протистояла розмовна народна мова. Так було, наприклад, у Греції, де до останньої третини ХХ ст. існувало дві форми грецької мови – книжна катаревуса й розмовна димотика. Так було в Київській Русі ХІ-ХІІІ ст., де протистояли дві близькоспоріднені літературні мови – давньоруська і церковнослов’янська. Двомовність (білінгвізм) – це володіння двома мовами, використання двох мов у рамках однієї державної чи соціальної спільноти. У колишньому Радянському Союзі, на початку його існування, в неросійських республіках крім рідної мови, вивчали російську, яка була мовою міжнаціонального спілкування. Попервах це була нормальна двомовність бо рідна й російська мови не протистояли одна одній. А коли почали творити «нову історичну спільноту» – радянський народ, двомовність набула форми диглосії. Російська мова витісняла мови неросійських народів майже з усіх сфер життя, отже стала протистояти їм. Повернутися до такого стану закликає севастопольських батьків пані Литвинова. Думаю, що севастопольці не повинні піддаватися на провокації таких «просвітників», світогляд яких затьмарений мороком російського шовінізму. Цей морок не дозволяє таким депутатам усвідомити, що вони живуть у державі, де єдиною державною мовою була, є і буде українська. Її треба знати всім громадянам цієї країни. Крім прав, на яких наголошує Л. Литвинова, громадяни України мають і обов’язки – поважання Законів, шанобливе ставлення до державної мови. Закінчує свій опус пані Литвинова так: «С верой в русский язык, с надеждой на светлое будущее наших детей. С любовью к Севастополю». Не маючи нічого проти цієї віри, надії та любові, хочу, проте, нагадати слова двох поетів – українського й російського. Славний син луганської землі Володимир Сосюра у вірші «Любіть Україну» закликав: Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну. Красу її вічно живу і нову, І мову її солов’їну. Любіть у труді, у коханні, в бою, Як пісню, що лине зорею. Всім серцем любіть Україну свою – І вічні ми будемо з нею. А відомий російський поет Володимир Солоухін, коли радянська влада заходилася зливати мови й нації, написав статтю «Що нас споріднює», яку закінчував словами: «Хай живе Галія Ізмайлова, яка танцює по-узбецькому. Гоар Гаспарян, що співає по-вірменському. Расул Гамзатов, який пише по-аварському. Хай живе таджицький орнамент, естонська графіка, чукотська різьба по моржовій кості. Хай живе велика російська мова, але й хай живе і солодкоспівна ні з чим не зрівняна українська мова!». Прислухаємося до цих мудрих порад і не заважаймо дітям бути повноцінними громадянами України.
Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка. м. Київ.
"Кримська Свiтлиця" #11 за 13.03.2009 Джерело: http://ukrlife.org/main/tribuna/ponomariv.html
Основною перешкодою для вивчення української мови і літератури в РФ є побоювання російської влади, що навчання піде не в тому напрямі. Здійснюється зачистка освітньо-гуманітарного простору...
Каменем спотикання в далеко не безхмарних відносинах між офіційною Москвою і Києвом стала ще й освіта. Почалося все з рішення ОБСЄ провести порівняльний моніторинг щодо забезпечення освітніх прав російської меншини в Україні (дослідження проводилося 20–25 квітня 2009 р.) та етнічних українців у РФ (9–14 березня 2009 р.) Не чекаючи результатів моніторингу, які будуть оприлюднені не раніш як восени, в Росії почали бити на сполох.
Представник МЗС РФ Андрій Нестеренко нещодавно заявив від імені відомства, що розраховує на об’єктивну оцінку Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллєбека “дискримінаційних дій” влади України щодо російської мови та російськомовного населення.
“Подібні заяви сприймаються як намагання штучно створити напругу між двома народами, – одразу відреагували в українському МЗС. – Спекулятивно зловживаючи терміном “російськомовне населення”, офіційна Москва дозволяє собі вказувати, яким чином ситуацію із забезпеченням прав російської меншини в Україні має оцінювати Верховний комісар ОБСЄ Воллєбек. Такі дії є неприхованим тиском на представників міжнародних організацій”.
В українському зовнішньополітичному відомстві вважають такі висловлювання також очевидною спробою відвернути увагу від украй незадовільного забезпечення прав етнічних українців на території самої Росії, де немає жодної української школи чи жодної української газети, які б підтримувалися державою.
Тож чи не тому Кремль демонструє обурення, що не правий? Результати моніторингу, проведеного Міносвіти України на основі офіційних і неофіційних даних щодо задоволення освітніх прав українців у Росії, м’яко кажучи, невтішні. Ось тільки деякі статистичні факти, оприлюднені заступником міністра освіти Павлом Полянським. В Україні на сьогодні налічується 983 дитсадки з російською мовою виховання, у яких 164 тисячі малюків. У Російській Федерації не виявлено жодного україномовного садочка. В Україні 1199 шкіл з навчанням російською мовою, у Росії стільки, скільки й дитячих садків, тобто нуль. В Україні в 1755 школах вивчають одночасно і українську, і російську мови, у Росії таких шкіл не існує. На сьогодні російською мовою навчається в Україні 779423 учні, у Росії немає білінгвальної школи чи бодай класу. Загалом російську мову в Україні в тій чи іншій формі вивчають 1 мільйон 292 тисячі 518 дітей.
У вищій освіті ситуація така сама. В українських вузах 1–2 рівня акредитації сьогодні російською мовою навчається 59 тисяч 656 осіб, а у вишах 3–4 рівня акредитації – 395 тисяч 186. Українською мовою в Росії не навчається жоден студент.
Щоб дізнатися ситуацію з освітніми правами українців у Москві, ми зателефонували співголові Об’єднання українців Росії Валерію Семененку. Насамперед ми поцікавилися, чи є власне бажання українців навчати своїх дітей рідною мовою.
– Україномовної школи тут немає за визначенням. Хоча бажаючі вчитися в таких школах є. Батьки телефонують до нас і запитують, а де тут українська школа чи де хоч можна вивчати мову? А нам просто нічого їм запропонувати. Ми ж не можемо посадити дітей серед парку й навчати мови, – розповідає Семененко. – Основною перешкодою для вивчення української мови і літератури є побоювання російської влади, що навчання піде не в тому напрямі. Здійснюється колосальний тиск, зачистка освітньо-гуманітарного простору. У нас був Український освітній центр у Москві – то, як ви знаєте, приміщення відібрали. Ми написали Президентові РФ листа. Нам відповіли, що “дуже хочуть” і завжди “підтримують” прагнення українців вивчати рідну мову, хочуть з нами зустрітися. І отак “зустрічаються” з нами з квітня місяця... Зараз ми виходимо на керівництво Північного-Східного адміністративного округу Москви, яке формально нібито відповідає за зв’язки з Україною. Ми побачимо, як префектура до нас поставиться, чи виділять нам школу, чи дадуть приміщення хоча б для бібліотеки та іншого приладдя, яке в нас залишилося з освітнього центру. У нас же велика фонотека, велика бібліотека. Ми боїмося за долю унікальних раритетних видань. Нащадки Івана Козловського подарували нам книжки з власними посвятами від Малишка, Рильського, Довженка. Такі унікальні експонати лежать у непристосованих приміщеннях, на складах...
Цікаво, що в той час, як “братська” Росія не спромоглася відкрити жодної української школи чи дитсадка, україномовні навчальні центри можна знайти в різних куточках світу, причому деякі з них користуються попитом не тільки в наших співвітчизників.
– У Ризі дуже потужна престижна українська гімназія, і в класах чи не половина – латиші, бо там дуже якісна освіта, – розповідає Павло Полянський. – На Кубі юні мулати в вишиванках непогано спілкуються українською.
Там у центрі Тарара функціонує повноцінна українська загальноосвітня школа. У Стамбулі популярністю користується Міжнародний ліцей імені Т.Шевченка. У Празі діє Український колегіум і українська школа при філії Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова. У Парижі є українська школа мистецтв. Українських навчальних закладів – як загальноосвітніх, так і недільних – чимало в Іспанії та Португалії.
До речі, у Гаазьких рекомендаціях про права національних меншин на освіту, прийнятих під егідою ОБСЄ, сказано: “Рідна мова дитини є ідеальним засобом навчання в дошкільний період і в дитячому садку. Держави за можливості мають створювати умови, які дають змогу батькам мати такий вибір... Навчальна програма в початковій школі в ідеалі має викладатися мовою нацменшини. Мова меншини повинна викладатися як навчальний предмет на постійній основі... Значна частина навчальної програм у середній школі має викладатися мовою нацменшини”. Але, як бачимо, іноді рекомендації, м’яко кажучи, не виконуються...
А ось в українському Міносвіти з гордістю відзначають, що мовна політика міністерства відповідає не лише нормам української Конституції, а й міжнародним стандартам.
– Як колись писали про радянську побутову техніку: за багатьма параметрами значно перевищує, – жартує Полянський. – Гаазька конвенція закликає забезпечити національним меншинам право виховання в дитсадку і навчання в початковій школі рідною мовою, а Україна надає право на здобуття повної загальної середньої освіти безкоштовно мовою національних меншин.
І представники міжнародної спільноти з цим погоджуються.
– В Україні створено широку мережу навчальних закладів з російською мовою навчання. У вас є кваліфіковані вчителі й відповідні підручники, які видає держава, – констатував Воллєбек під час зустрічі з Іваном Вакарчуком 7 липня, де обговорювалися попередні результати проведеного експертами ОБСЄ дослідження.
– Результати проведеного Верховним комісаром моніторингу щодо задоволення освітніх прав українців на теренах Росії та, відповідно, російської національної меншини в Україні покажуть, чи є симетрія у функціонуванні української мови в Росії та російської мови в Україні, – зауважив міністр.
Хоча не треба бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти, що про жодну симетрію йтися не може. І можливі закиди росіян, мовляв, українці в Москві самі не хочуть вчити рідну мову, помахують політикою. Як сказав Вакарчук: “Якщо громада мовчить, це не означає, що громаді дуже комфортно”.
Від себе додам, що, зважаючи на вересень за вікном, "смажений півень" перейшов у бойове піке, націлюючись на один з грунтовніших постулатів як російської пропаганди, так і численних московських найманців.
Я звертаюсь до всіх наших ЗМІ: Ви, шановні, якось вже не забудте повідомити громадскість щодо висновків ОБСЄ! Якось на хвилинку відірвіться від смакування родинних сварок на кухні Алли Борисовни, витягніть свої мас-медійні "п'ятачкі" з московського інформаційного корита!
Росія багато чого боїться. Насамперед надати прав нацменшинам. Бо не можна створити українську школу, що б тут же не посипалися питання про школи вірменьски, узбецьки, грузинськи, азербайджанськи... В чому тут справа и де правда? Я - мешканець Кубані. Спробував спілкуватися українською на місцевому форумі, хоча літературною мовою володію на начальному рівні. Чому саме я хотів це зробити? Тому що ця мова з дитинства оточувала мене й багато інших і тут на Кубані й в Ростовській області, звідки родом мій батько. Звичайно, вона не була літературною. Тому й на форумі я користувався простими словами, яки б були зрозумілі навіть багатьом читачам, які взагалі не знайоми з українською. От тут я одержав перші результати. Вони були цікаві. Відвідувачи форуму розділилися на три частини. Перша частина підтримала мою ініціативу, друга лише "мовчки терпіла" чи ігнорувала, а третя - з якоюсь агресією вимагала заборонити використання "недержавної" мови, посилаючись на те, що в правилах форуму говориться про "офіцийну мову форуму". Мене попереджували, але в решті решт забаніли. Друга моя спроба відрізнювалася від першої тим, що я перестав використовувати україньски букви, перейшедши виключно на російски, хоча дивитися на це було шкода насамперед мені самому. Але людина, знайомая з мовою, мала можливість і в цьому випадку добре розуміти цю писанину. Повторюю, теми й мої повідомлення не виходили за межі звичної багатьом кубанцям лексіки. Саме тому, що я використовував лише російски букви, я наполягав на тому, що моя мова і є російською, тобто офіцийною мовою форуму, просто я так передаю свій природний акцент. Модератори і в цьому разі не довго терпіли, піддавшись на тиск тіеї самої третьої частини... Не врятували мене навїть прохання читачив до модераторів залишити мене в спокою. До того ж, коли я російскою літературною мовою починав тему про мовні питання на Кубані, цю тему теж було знищено, причому неодноразово. Мене навіть вже не баніли, тільки знищували все, що я писав. Тобто мої повідомлення існували не більше 1-2 годин, потім забаніли без попередження (що вимагають правила) и без оголошення причин та терміну. Все це я й називаю великоросійским імперським шовінізмом, бо під той час, коли мені забороняли використання історичної кубанської мови, чимало відвідувачив форуму спілкувалися так званою "олбанською мовою" (така мода пішла останні роки), а деяки навіть ледве замаскірованою нецензурщиною. Що ж ви думаєте з ними сталося? Та нічого!
Коли я чую про "притеснения русскоязычных", то одразу згадую картинку
Та свої шкільні та університетські роки. Коли препуси так і казали: ви і російською половину не розумієте, а як ми будемо українською лекції читати, ви взагалі нічого розуміти не будете.
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.