Місцезнаходження:: м. Іллічівськ (Бугів) Одеської області Повідомлень: 809
Малиновий клин– частина І
Малиновий клин як українська етнічна територія охоплює великі степові простори Північного Кавказу. Родючі землі цього району – Ставропілля, Кубань і Чорноморщина почали заселятися переважно, наприкінці XVIII століття запорозькими козаками. Пізніше до них приєдналися переселенці з Полтавщини, Чернігівщини, Слобожанщини. На нових землях козаки зберегли свій традиційний територіально-адміністративний поділ у формі куренів Чорноморського війська. Але виборний лад запорожців російський уряд незабаром скасував: від 1794 року козацьку військову раду не скликали, наказних отаманів призначали згори, курені були перетворені на станиці. Однак національну свідомість з українців Кубані витравити було не так легко.
Ось як описує очевидець на початку ХХ століття побут і звичаї кубанців: «Кубанщина – переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя, і тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і миколаївських солдатів. Кубанські козаки, колишні запорожці, до цього часу звуться чорноморцями, відрізняючись навіть найменням од козаків - лінійців, переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу наділи та через військову службу багато дечого чужого навчилися.
На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в Катеринодарському, Єйському й почасти Кавказькому відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують українські звичаї, пісні, приказки, навіть українське вбрання. Тільки козаки, що відбувають службу, носять ту ж одіж, що й горяни, себто бешмет або жупан тонкого сукна, а в будень кубовий, поверх нього черкеску, той же жупан, тільки без коміра і з вирізом на грудях, а на голові папаху або високу шапку-кучму. Жінки ходять у тому ж вбранні, що й на Вкраїні.
Дома козаки нічим не відрізняються від селян-хліборобів: вони працюють на полі й вдома, їздять під хуру. В свято молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких знає кожна українська дівчина. Де-не-де взимку збираються навіть на вечорниці, а по вісні виспівують скрізь веснянки. Отже, військова служба додала нового до життя кубанців. Молодь заздалегідь привчається до неї і часто на майдані показує свою умілість: тут юнаки бігають наввипередки, верхи, стоячи в сідлі, хапають на бігу з землі шапку, стрибають на землю, а потім знов на коня і т.п.
По відділах Кавказькому, Баталпашинському, Лабинському й почасти Майкопському живуть уже козаки-лінійці. Це край змосковщений, бо там співаються московські пісні, вживається московська мова, навіть одіж на козачках московська, тільки мужики носять той же бешмет і ту ж черкеску, що й чорноморці. Отже, й по цих відділах багато українців-селян, що живуть понад Кубанню, а ще більше українців чужогородніх, що їх багато в кожному селі, в кожній станиці.
Ці переселенці не дають щезнути українській мові навіть по тих кутках Кубанщини, де живуть козаки-лінійці та горяни. Тим-то українець почуває себе рідним на Кубані: він знайде тут своїх земляків, побаче рідні звичаї, рідну одіж, почує рідні пісні, думки, казки, приказки. Правда, чужа московська школа і солдатські муштри разом з фабриками та заводами калічать мову кубанського вкраїнця, додають до його звичаїв багато чужого, нерідного, але ж до якого часу кубанський селянин, вертаючись з солдатів або з фабрики до себе на село, забуває московську науку для своєї батьківської, бо старі люди, а надто жінки і дітвора, не знають іншої мови, як українська, не співають інших пісень, не розказують інших казок, як українських» (В.Сергійчук, «Українці в імперії», - с. 56-58)
Місцезнаходження:: м. Іллічівськ (Бугів) Одеської області Повідомлень: 809
Малиновий Клин – частина ІІ
З початку ХХ століття на Північному Кавказі починають виникати українські організації, на зразок Русько-Української «Просвіти» в Катеринодарі. Усвідомлюючи свій кровний зв'язок з матерю – Україною, значна частина тутешнього населення прагне 1917 року возз’єднатися з нею на федеративних засадах. Наприклад, зібрання жителів села Успенки 2 травня 1917 року одноголосно ухвалило відкрити філію Армавірської «Просвіти», вітати і підтримувати усіма засобами Українську Центральну Раду як виразника волі та бажань українського народу.
Відкриваючи Кубанський Військовий з’їзд у жовтні 1917 року його голова М.С.Рябовіл казав: «… Дорогі гості! Мачуха доля одірвала дідів наших – запорожців од матернього лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без материнського догляду… Царі робили все, щоб вибити з голів наших, з душ наших пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми коли прийде той слушний час, час визволення України, - своїми руками задавили ту волю, щоб ми шашки свої полоскали в крові матері. Та не діждали вони б цього ніколи! Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не вбили… І ми – діти – руки на матір не підняли б! Та минула лиха година… Прийшла воля, і ми ожили. Ожили, і як вірні діти матері своєї, ідемо тими шляхами, якими указала вона. Ідемо туди, де майорить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… Ідемо, і нас не звертають на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі отечества од волі… Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі…» («Наука і суспільство», - 1993. - № 1. – с. 29).
4 січня 1918 року загальні збори представників 29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку резолюцію: «Ми, представники політичних, національних, громадських і професійних організацій м. Новоросійська, зібравшись на заклик Чорноморської Української Ради… після всебічного обговорення прийшли до такого висновку: Беручи до уваги, що українська демократія зробила до того почин проголошенням Української Народної Республіки й оголошенням ІІІ Універсалу, під яким ми цілковито підписуємося.., що Чорноморська губернія економічно, етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче тягне до України, постановили: а/ просити Українську Центральну Раду про приєднання і включення нашого краю в Українську Народну Республіку…» (П. Сулятицький, «Нариси з історії революції на Кубані», -Прага, 1925.- т.1.- с.132)
Треба підкреслити, що представники Чорноморщини були найактивнішими щодо возз’єднання Малинового Клину з Україною, що засвідчено багатьма документами. Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом підтримував і український уряд… Українці мали подати військову допомогу Кубані. Проте саботаж русофілів в уряді Скоропадського призвів до того, що в Катеринодар першими вступили білогвардійці. У другій половині жовтня 1918 року кубанський крайовий уряд послав до Києва делегацію для укладення договору про «якнайтісніше зближення» з Україною, зокрема про воєнну конвенцію. Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. Того ж року, в середині листопада, між ними було підписано угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово-телеграфні, торговельні, консульські стосунки.
Але мрії про остаточне об’єднання Кубані з Україною були поховані наступом Добровольчої Армії генерала Денікіна. Наприкінці жовтня 1918 року в Новоросійську денікінська влада заарештувала весь склад президії Чорноморської Української Ради: Петляра, Різнікова, Лук’янченка та інших тільки за те, що вона послала вітальну телеграму до Львова в зв’язку з проголошенням Української Національної Ради. Крім того, тут було припинено випуск газети «Чорноморський українець».
Місцезнаходження:: м. Іллічівськ (Бугів) Одеської області Повідомлень: 809
Малиновий Клин – частина ІІІ
У боротьбі проти українців Малинового Клину методами Денікіна послуговувалися й більшовики. Зокрема, 9 вересня 1918 року, захопивши Туапсе, вони заарештували активного члена місцевої Української громади Данила Міщенка. Його вивезли до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі розтрощено. Громада розпалася, а відтак у місті завмерло й українське життя. У подібному становищі опинилися українські громади в станицях Тимашівська, Слов’янська та інших («Чорноморець».-1918.- ч.6).
У січні 1919 року вояки захопили в Донбасі посланця України до Катеринодара – полковника Боржинського, який саме повертався до Києва, і розстріляли за «зраду єдиній і неділимій Росії». Але представники України не втрачали надій на зближення з Кубанню в майбутньому, хоч і там з’явилися настрої самостійного розвитку. У лютому 1919 року в Одесі підписується спільний меморандум України, Дону, Кубані та Білорусі про утворення антибільшовицького блоку. На мирових переговорах у Парижі делегація УНР всіляко підтримувала Кубань. Зокрема, радник української делегації Сергій Шелухин зазначив 24 жовтня 1919 року: «…ми досягли того, що представники Кубані увійшли до складу союзу і остання нота проти імперіалістів і за необхідність визнання нових держав, в тім числі України та Кубані… Цю ноту доручено було скласти мені і представнику Кубані».
Що стосується входження Кубані до складу України, то всі українські політичні сили виступали за добровільне волевиявлення… «під контролем Ліги народів та за допомогою європейських держав». У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й Українською Дипломатичною місією на Кавказі «для встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в обопільних інтересах обох держав»… Але підписання договору, в якому кубанці представляли себе самостійними від України, відкладалося за ініціативою керівництва Кубанського Кураєвого уряду. Очевидно, тут відігравала особливу роль тенденція серед деяких старшинських чинів Кубані, так званої окремішності тамтешнього населення: « Ми не українці і не росіяни, ми – кубанці». (Чи не нагадує Вам про відому теорію деяких одеських політиків – космополітів, які займають подібну антиукраїнську позицію, про так звану – «національність – одесит»? - did).
Проте, як зазначав Голова Української Дипломатичної місії на Кавказі Іван Красковський, «тенденції до відокремлення Кубані від України живуть тільки серед козацько-русофільських елементів Кубані, народ же Кубані, українці і горці, воліють до повного з’єднання з Україною…» Навіть заступник Голови Кубанської Кураєвої Ради, представник Кубанських горців Султан Шахін-Гірей… офіційно заявив Кубанському уряду в Тифлісі, що «не може повністю підписати декларації його з заявою про кубанську самостійність, тому що тільки повне єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і Кубанських горців зокрема».
Власне, до Малинового Клину слід віднести і українські поселення Північного Кавказу на території Терського козацького війська. Як ставилося тутешнє козацтво до України, свідчить лист голови Великого його кола Губарєва з Владикавказу 16 листопада 1920 року до уряду УНР: «Терское и Кубанское войска тесно связаны с Украиной кровным родством. Многія станицы Терского войска еще только с 1864 года переселены из Черниговщины и Полтавщины. Теперь же наше искреннее желание сблизиться с родной Украиной и поддерживать друг друга. Горці шукали тісного військового політичного союзу безпосередньо з Україною з умовою тільки, щоб Україна дала можливість горцям виходу до Чорного моря через Туапсе, що зі свого боку є законним і корисним для України, тому що в такій спосіб горці ще тісніше зв’яжуться з Україною».
Зрозуміло, що більшовицька окупація не дала можливості здійснити тоді плани про з’єднання Малинового Клину з Україною. Уряд Леніна не тільки цього не бажав, а й узагалі заборонив діяльність українських лівих політичних партій на Кубані. То тільки на словах більшовики проголошували право націй на самовизначення.
За матеріалом книги В. Сергійчука «Українська Соборність», Київ, «Українська Видавнича Спілка», 1999 р.
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.