«Конформізм – синонім слова пристосовництво. Конформізм є безпринципним наслідування будь-якому зразку, який володіє найбільшою силою тиску». (Філософський словник)
Колись давно, в ту війну яку назвали громадянською один господар тримав у своєму господарстві про всяк випадок три портрети: Петлюри, Денікіна та Леніна. Влада мінялася часто, але хитрун завжди встигав почепити у своїй хаті відповідний портрет. Йдуть більшовики – у нього висить Ленін, республіканці – чіпляє Петлюру, білі – Денікіна. Але якось трапилося лихо: він так поспішав, що переплутав Денікіна з Леніним. Білій офіцер, який зайшов у хату страшенно розлютився: зі стіни до нього щиро так всміхався Ілліч. Звичайно «більшовику» всипали шомполів, але хоч живим залишився. Це звичайно карикатурний портрет конформіста, зазвичай він не такий телепень, і своє пристосуванство прикриває не портретами, а гучними словами про суспільний прогрес, злагоду, глобалізацію, лібералізацію, європеїзацію і т. д. До чого це я веду?
Кілька місяців тому у селівановській передачі «Бекграунд», присвяченій Голодомору, був показаний фрагмент інтерв’ю з якимось миршавеньким чоловічком, чимось схожим на пацюка, який з екрану переконував, що в Голодомор гинули не тільки українці, а ще багато-пребагато представників інших національностей, висновок з цього міг бути лише один: Голодомор не був геноцидом, і Президент, мабуть, погарячкував звертаючись до парламентів різних країн визнати Голодомор геноцидом, і Верховна Рада теж погарячкувала, ухваливши рішення, яку кваліфікує Голодомор як геноцид. Я спочатку подумав, що це іще один симпатик якогось «єдіно-нєдєлімого отєчєства», але прочитавши титри відчув легкий шок. Там писалося: «Вадим Михайлович Хмарський, завідувач кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету». Якось мало віриться, що професійний історик та ще і завкафедрою так погано знає свій фах.
Можливо я б і не згадав про цей випадок, якби не натрапив на нові одкровення Хмарського, гортаючи «Україну молоду» від 20 вересня 2008 року. На питання про його ставлення до встановлення в Одесі пам’ятника російській цариці Катерині ІІ Вадим Михайлович відповідає:
Тут справа не така однозначна, слід розрізняти імператрицю і її пам’ятник. Відновлення пам’ятника – не данина імперському міфу, а радше вшанування його історичного вигляду.
Журналіст: Адже Катерина послідовно знищувала все українське
Хмарський: Чи можна її звинувачувати в антиукраїнськості в умовах другої половини 18 століття, коли сама українська ідея не визріла не лише в політичному форматі, але і культурницькому. Їй можна закинути «антикозацькість» за руйнацію Січі, «антиселянскість» через запровадження кріпаччини, а от антиукраїнськість – це вже модернізація, від якої і до міфу-фальсифікату недалеко. (кінець цитати).
Не можу не втриматися від коментаріїв. Встановлення пам’ятнику аж ніяк не мало на меті «вшанування історичного вигляду» і це навіть не «данина імперському міфу». Усе значно простіше – це цілеспрямована політична акція, метою якої є наочна демонстрація претензій сучасної Росії на частину української території.
Щодо другого питання. Тут Вадим Михайлович лукаво змішує два поняття: 1) сучасна українська ідея, яка у нинішньому своєму вигляді дійсно почала формуватися лише в середині 19 століття. 2) український народ як об’єктивна реальність, виник набагато раніше спроб окреслити його національну ідею. І так було з іншими народами: спочатку формувався етнос, а потім виникали концепції, які формулювали так би мовити його місію на Землі. До речі хоча сама Катерина і називала українців на імперський копил «малороссияне», але вона тим самим визнавала існування нас як певної національної спільноти, а не лише як станів козаків та селян, і вона відверто виголошувала, що метою її політики є асиміляція українців щоби в них зникло «развратное мнение по коему поставляют себя народомъ от здешняго (російського) совсем отличнымъ» (маніфест Катерини II 1764-го року). Цікаво, що інтерв’ю з Хмарським в газеті називається «З українським патріотизмом в Одесі все гаразд», хоча не гаразд із ним в першу чергу у самого Хмарського.
Не можу не втриматися від коментаріїв. Встановлення пам’ятнику аж ніяк не мало на меті «вшанування історичного вигляду» і це навіть не «данина імперському міфу». Усе значно простіше – це цілеспрямована політична акція, метою якої є наочна демонстрація претензій сучасної Росії на частину української території.
Хоча що до цього не згоден, як на мене це занадто глибоко! Можливо це і політична акція, але для провокації і внесення смути навіть в межах одного маста і піару політичних сил, але це моя думка!
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.