Видавництво: «Премудрість Божа - Софія» друкує духовні книжки українською мовою, такі як про Паїсія, старця грецького із Афону, Амфілохія, Миколи Сербського, з благословення Патріарха Українсько Православної Церкви Філарета. Чи, не могли б Ви, нам допомогти найти спонсорів на друк української духовної літератури. С повагою, головний редактор Михальнюк Володимир. Sophiya_strij@ukr.net Нехай Господь благословить Вас на добрі справи! http://www.truechristianity.info/ua/books/paisiy/paisiy_content_ua_volume_01.php
Редакція підготовила до видання дитячу книжку «Іван Богослов». Шукаємо спонсорів для друку цієї книжки. Бог завжди бачить добрі діла людей, але людина повинна проявити сама своє милосердя і бажання духовного стремління допомогти в справах Ісуса Христа спасінні душ людських. З повагою головний редактор Володимир. Ми приводимо уривок з книжки Корабельна аварія
З цього часу розпочався для учня Христового, для духовного сина Пречистої Діви, свій шлях, свій жереб. Цей шлях розділяв з ним його вірний учень ─ юний Прохір. – Чому ти такий замислений, вчителю? ─ запитав Прохір. – На морі чекають нас неприємності, ─ відповідав Іван. – Але така воля Божа. Сумувати не варто, проте приготуй душу до випробувань. Вони сіли на корабель в Йопії1; погода була сонячною, і ніщо не передвіщало бурі. Але ще не закотилося сонце, як налетів шторм. Хвилі жбурляли корабель, немов шкарлупку, а буря все посилювалася. Глибокої ночі страшний удар потряс корабель: він налетів на підводну скелю й розбився. Серед ревіння моря не можна було почути ні тріску корабля, що ламався бурею, ні криків жаху; глибоку пітьму іноді розтинали спалахи блискавок. Опинившись у хвилях, кожен хапався за уламки корабля, щоб не піти на дно… Настав ранок, і хвилювання на морі стало стихати. Десь опівдні Прохора й інших мореплавців винесло до берега. О диво! Усі залишилися живими, всі були тут, хоч і пошарпані бурею, вимучені, змерзлі, — всі, крім Івана... Вони опинилися недалеко від Селевкії1. Декілька днів обходив Прохір узбережжя, розпитуючи всіх перехожих у надії почути, що море винесло і Івана, але не дізнався нічого втішного. Він зрозумів, що вчитель загинув. Гірко плакав Прохір, оплакуючи свого наставника та друга. Він відчував себе осиротілим і зовсім самотнім. Потім він згадав, що на ньому лежить обов’язок: жереб Івана. Тепер не разом з Іваном, а замість нього він повинен іти в Азію проповідувати Євангеліє – добру новину про втілення, навчання, смерть і воскресіння Христа. І, ще майже нічого не бачачи від сліз і похитуючись від слабості, він вирушив у дорогу берегом моря... Минуло два тижні. Одного разу Прохір, втомлений дорогою, сидів на березі, безустанно дивлячись на море, і тужив за Іваном. Раптом серед ясного неба із цілком спокійного й гладкого моря налетіла єдина, але величезна хвиля, з великим шумом ринула на берег і викинула людське тіло. Прохір у страшному хвилюванні підхопився і, спотикаючись біжучи, кинувся до того місця. Вражений, крізь сльози, що набігали, він побачив те, що знало його серце вже тоді, коли чудесна хвиля хлюпнула всією силою на берег: побачив, що це Іван! Обійнявшись, учитель і учень плакали й дякували Богу. Чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей носили Івана морські хвилі. Та благодаттю Божою він залишився живий!
У селищі мандрівники попросили води та хліба і, підкріпившись, вирушили до Ефесу. Через два тижні вони досягли мети своєї подорожі. За кілька років до цього в Ефесі цілих три роки проповідував Євангеліє й перетерпів чимало пригод апостол Павло1. Але Іван не став розшукувати ефеських християн. Він знав, що неминуче зустрінеться з ними, а зараз він прийшов до язичників Ефеса – до тих, хто ще не пізнав Істинного Бога й нічого не чув про Христа. Бідними, нікому невідомими мандрівниками, прийшли Іван і Прохір у велике, відоме та багате місто Ефес. [/img][/img]
Багато з тих, хто прочитає цю книгу, змінить своє уявлення про життя. Віками людство намагалося заглянути по той бік життя, що б знайти відповідь на існуючі питання про істину. Хто ми? чи існує життя, після земного життя? навіщо живемо на землі? і куди йдемо після смерті? Яке покарання буде за гріхи? На ці питання багато хто знайде відповіді. У цій книзі записані свідчення різних людей з різних країн які побували по волі Господа в Його Обителі і в пеклі. Вони свідчать про замогильне життя, що чекає людини після його життєвого шляху. У книзі приведені пророцтва про майбутнє. Також в книзі опубліковані малюнки пекельних мук з настінних розписів древнього Китаю.
Святий Кукша Одеський З часу хрещення Київської Русі князем Володимиром багато було на Україні святих подвижників. Які прославили Бога а Господь прославив їх на землі українській, і їхали з різних кінців зелі до наших старців за порадою. А особливо багато приїжджало з Росії, які були натхнені старцями українськими і брали благословення і на духовні подвиги в своїй державі. Ми постараємось розповісти в наших листівках про наших старців та їх подвиги. .Преподобний Кукша Одеський (1875 - 1964), в миру Косьма Величко - український православний святий радянського періоду, народився на Миколаївщині в селі Гарбузинка. Будучи ще молодим він відправився на Афон щоб вести чернече життя в служінні Господу. Мати його утомлена довгою розлукою дитини, вирушила приїхати до свого синочка, але жінок на півострів Афону де находяться багато чоловічих монастирів не пускали і вона написала до настоятеля монастиря, щоб відпустив монаха поїхати з нею на прощу до Єрусалиму. Так Кукша з матір’ю відправились до Святої Землі де він мав і послуг служити у Гроба Господнього. Коли вони вперше відвідували святі місця, то з ним траплялися такі пригоди. В Єрусалимі є Силоамская купіль і існує звичай занурюватися в це джерело всім прочанам, особливо жінкам які не можуть завагітніти, і яка перша встигне поринути у воду, буде мати чадо. Косма з матір’ю теж прийшли зануритися в Силоамскую купіль. Народу було багато. Трапилося так, що хтось штовхнув його із східців, і він зненацька впав першим у воду прямо в одязі. Жінки з жалем закричали, що першим у воду поринув юнак. Навіщо ж він? Адже стільки їх марних жадає поринути першими!? Це було знаменням, що в Кукші буде багато чад духовних. Він завжди говорив: «У мене тисяча духовних чад». Потім він з мамою побував у Віфлеємі, де народився Спаситель Христос. Прийшли вони на місце народження Ісуса. Печера охоронялася турками (тоді Палестина була під турками, яких пізніше витиснули араби). Над місцем народження Христа Рятівника перебуває престол, а під ним на камені срібна зірка, над якою низько висять палаючі лампади - місце народження Христа Спасителя. Приклавшись до святого місця, всі прочани стали просити турка дозволити їм взяти святого масла з лампад, пропонували гроші, але турок виявився незговірливим, і не погоджувався ні на які умови дати їм цього масла або помазатися ім. Раптом одна лампада чудесним образом перекинулася на Косму, обливши весь його одяг. Люди оточили Косму, стали руками збирати з його святе масло, щоб помазатися їм. Звичайно, неспроста перекинулася лампада й саме на нього. Цим Бог дав знамення, що через о.Кукшу безліч народу буде одержувати Божественну благодать.
По промислу Божому в 1912 році греки, боячись що Афон із-за великої кількості іноземних ченців може стати не грецьким, висилили з Афону 800 ченців - іноземців, і в тому числі і був Косма. Напередодні від’їзду Косма побіг до свого духівника й сказав йому: «Отче, я нікуди не поїду! От ляжу на березі під каменем або під човном і вмру тут, на Афоні!» - «Ні, чадо, - заперечив старець, - так Богу завгодно, щоб ти жив в Україні, там теж треба рятувати людей». - Потім вивів його з келій і запитав: «Хочеш побачити, як стихії покоряються людині?» - Хочу, отче! Тоді дивися, - старець перехрестив темне нічне небо, і воно стало світлим, перехрестив ще раз - воно розкрилося, і Косма побачив Господа у всій славі в оточенні сонмів Ангелів і всіх Святих. Він закрив обличчя руками, упав на землю й закричав: «Отче, мені страшно!» Через деяку мить старець сказав: «Вставай, не бійся». Косма піднявся із землі - небо вже було звичайним. На ньому як і раніше мерехтіли південні зірки. Наступного дня він попрощався з улюбленою обителлю й поїхав до Київську Лавру. Коли монастир закрили більшовики, служив в одній діючій київській церкві,. В 1938 році був арештований, працював на лісоповалі в Сибіру. Після війни він повернувся в Київську Лавру, в той час монастирі були вже відчинені. Під час війни коли німці зайняли Київ, німецький комендант міста побажав відвідати всесвітньо відомі Печери Київської - Печерської Лаври. Огляд почався із Ближніх Печер. Чернець - екскурсовод ішов спереду із запаленою свічею, за ним німці з ліхтарями. Комендант ішов з револьвером у руці. Біля раки преп. Спиридона - просфорника, що почив 800 років тому, він зупинився й запитав, із чого зроблені ці мощі. Чернець став пояснювати, що це тіла святих, своїм подвижницьким життям їх тіла стали благодатні і нетлінні. Комендант взяв свій пістолет за дуло, а рукояткою із силою вдарив по руці преподобного Спиридона: суха, потемніла від століть шкіра тріснула на зап’ясті, і з рани потекла червона кров (сліди трьох засохлих потоків її помітні й зараз на руці преподобного). Комендант у жаху біг з Печери, а за ним і вся його свита. Наступного дня по міському радіо німецька комендатура оголосила, що Києво-Печерська Лавра відкривається й бажаючі можуть поселятися в ній. Подібні оголошення з’явилися у всім місті на стовпах і заборах. Отець Кукша згодом був переведений в Почаївську лавру, потім в монастир в с. Хрещатику на Буковині а в кінці в Упенську пустинь в Одесі. До нього тягнулося настільки багато прихожан і віруючих, що влада намагалася ізолювати святого від спілкування з мирянами. У його розмові, манерах, одязі, у всьому вигляді бачилося непідроблене смиренна мудрість. І всі вважали за щастя сповідати йому свої гріхи й одержати від нього спасенні наставляння й повчання. Це була воістину Божа людина й Ангел у плоті, дарований миру Господом для порятунку людей у наше безбожне XX-е століття. Він був великим прозорливцем, чув всієї думки людей, йому були відкриті навіть самі їхні таємні почуття, які вони ледь могли зрозуміти самі, а він розумів і пояснював, від кого вони й звідки. Багато хто йшли до нього, щоб розповісти про свої скорботи і питатися поради, і він, не чекаючи їхніх пояснень уже зустрічав їх потрібним їм порадою. Сповідь людей все життя була його основною слухняністю, тому й називали його «сповідником». Багатьох він зціляв від щиросердечних і тілесних недуг однією своєю молитвою, часто заочної.
Благословенний Бог, що створив Все Премудрістю, який хоче спасіння й просвітництва розумом істини всім людям. Благословенний Він за те, що не залишив землі нашої Русі Київської і не попустив їй затьмаритися пітьмою невідання, вдалині від шляхів спасіння. Подібно до того, як на початку світу насамперед створив Бог світло для новоствореної землі, так Він нашу Україну через благовірного князя Володимира просвітив вперше світлом віри. І обрав Він на те преподобного і богоносного отця нашого Антонія, що, як другий Мойсей, зійшов на Святу гору Афонську, яка сі я с благодаттю Богородиці, де прийняв благодатний закон, переданий з ангельською допомогою святому чернечому чину і подібно сонцю освітив преподобний законодавець нашу Україну. Преподобний Антоній народився в місті Любичі в 983 році на території сучасної центральної України. З дитинства мав у душі страх Божий і бажав нарядитися в чернечий вигляд. За часів князя Володимира, після хрещення Русі, Господь поклав йому на серце йти в країну Грецьку і там постригтися. Він досяг Константинополя і далі відправився на Святу Афонську гору. Ігумен одного монастиря, передбачуючи майбутні його чесноти, постриг його. Там він подвизався в багатьох доброчесностях, досягнув великих успіхів у покірності і послуху. Чимало часу провів він на Святій горі, будучи праведним у всіх ділах своїх і духовно допомагаючи іншим. І було повідомлення від Бога ігумену цього монастиря відпустити преподобного в Русь. І прийняв Антоній благословення Святої гори, ніби з Божих уст, і відправився в Київ, щоб там бути на користь і утверд¬ження інших. Коли прийшов до міста, він не захотів жити в жодному будинку, а оселився в печері, перебуваючи там у великій стрима¬ності . Коли влада перейшла до без¬божного Свято-полка, після смерті князя Володимира, преподобний Антоній знову пішов на Святу гору. І було ігумену монастиря, де перебував Анто¬ній, повідомлення від Бога: "Пошли знову Антонія в Русь: він Мені потрібний там". Прибувши до Києва, він зійшов на пагорб, возлюбив місце, де пресвітер Іларіон колись викопав малу печеру. Поселився там Антоній і почав жити, постійно молячись Богу, їв сухий хліб і пив воду, та копав більшу проти першої печеру. Про нього стали дізнаватися люди. Одні просили благословення від нього, інші бажали жити з ним. До нього приходили за зціленням від різних хвороб, він мав Божий дар пророцтва. Одного разу Ізяслав, князь Київський, Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський, відправляючись у похід проти половців, прийшли за благословенням до преподобного Антонія. Він же прорік їм, що за свої гріхи вони будуть розбиті. Це і просіяв на Русі різними чудесами, будучи чудовим лікарем і пророком. Коли уже зібралося досить ченців, отець Антоній благословив їх побудувати над печерою малу церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Потім, поставивши їм ігуменом препо¬добного Феодосія, сам усамітнив¬шись, перебував у мовчанні. Коли зібра¬лося вже сто чорноризців, пре¬подобний Феодосій побудував монас¬тир, який по бла¬гословенню Свя¬тої гори почав на¬зиватися Печор¬ським, тому що колись чорноризці жили в печерах. Отець Антоній почав піклуватися про створення кам’яної Печерської церкви. І, порадившись з преподобним ігуменом Феодосієм, він молився Богу, щоб Він Сам допоміг створити Дім Непорочної Матері Своєї, і говорив він, наслідуючи Давида: "Коли Господь не будує дому, дарма працюють його будівничі" (Пс. 126, 1). І от, не відлучаючись нікуди з Печорського монастиря, святий з’явився разом із преподобним Феодосієм у Константинополі, спочатку ставши перед Царицею Небесною Пресвятою Богородицею і, одержавши від Неї золото, вручив його будівничим, щоб вони по повелінню Богородиці йшли в Русь для побудови Печерської церкви. Коли майстри прийшли з Греції, то розказали про це чудо. І преподобний отець наш Антоній молився три дні, щоб Сам Триєдиний Бог вказав небесним знаменням місце, гідне для * житла Цариці Небесної. У першу ніч молитви преподобного Антонія з’явився йому Цар Слави Ісус Христос і сказав: "Антонію, ти знайшов переді Мною благодать". І, почувши це, преподобний Антоній випросив у ту ніч, щоб по всій землі на ранок була роса, а на місці церкви - у вигляді знамення - було сухо. У другу ж ніч запросив всюди сухість, а на місці церкви - росу. У третій же день благословив те місце і повелів розміряти його золотим поясом - на тридцять поясів у довжину і двадцять у ширину Потім звів молитвою своєю вогонь з неба, який спалив дерева і через поглиблення ґрунту достатньо приготував те місце, де нині сіяє свята чудотворна Печерська церква. Коли пройшло 10 років з того часу коли прийшли з Константинополя будівничі, до ігумена Печерського Никона з Константинополя прийшли іконописці, і здивували всіх. Вони вимагали привести ченців які домовлялись з ними про прикрасу церкви. «Хочемо з ними розібратись, так як при умові вони нам показували маленький храм, а ваша церква дуже велика. А інакше заберіть заплачене золото і ми повернемось в Константинополь». Здивований ігумен запитав у прибульців: «А які на вигляд були ці ченці?». Іконописці описавши вигляд ченців, добавили що їх звали одного Антонієм а іншого Феодосієм. Тоді ігумен відповів їм: «О, діти мої, неможливо Вам показати їх, так як вони вже як 10 років відішли до Господа». Іконописці не повірили і привели свідків при яких відбулась ця угода. Тоді ігумен виніс ікону преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Тоді греки бачачи що це Боже провидіння почали розказувати, про дивні пригоди які відбулись з ними. «Коли підпливали до Києва, то побачили здалека велику церкву. І ми запитували у мешканців міста, що це за церква, і коли нам відповіли що це «Печерська», яку ми повинні прикрасити. Ми, незадоволені що вона дуже велика, вирішили повернутись назад. Вдень плили ми вниз по річчі, а в ночі невидима сила вела човен проти течії, і ми знову були біля Церви, на наступний день повторилось знову і явилась Богородиця і сказала: «Чому ви, люди противитись проти волі Сина Мого і Моїй? Якщо не послухаєтесь Мене і попливете знову в низ, Я візьму вас і поставлю в церві Моїй, і ви не вийдете звідтам, пострижетесь в ченці і там закінчите своє життя, і Я дам вам милість Мою в майбутньому житті, по молитвам будівничих Антонія і Феодосія». Ранком не повіривши видінню іконописці знову поплили в низ по течії, але човен не плив по течії в низ, навіть при всіх наших зусиллях, а плив вверх проти течії. Ми на кінець врозумились і підкорились волі Божій і човен швидко доплив до стін монастиря.
Мене турбує безтурботність, що панує. Щось готується. Ми ще не зрозуміли як слід ні того, у які роки живемо, ні того, що помремо. Що з цього вийде, не знаю, становище дуже складне. Доля світу залежить від декількох людей. Потрібно багато й з болем молитися, щоб Бог втрутився в те, що відбувається... Час дуже складний. Нагромадилось багато попелу, сміття, байдужості, - і для того, щоб все це полетіло, потрібно, щоб сильно подуло... Не засмучуйтесь анітрішки, тому що над усіма Бог, Котрий управляє всім і посадить, кожного на лаву підсудних дати відповідь за вчинене, згідно чого кожен і відплату від Нього дістане. Будуть нагороджені ті, хто чимось допоможе добру, і буде покараний той, хто коїть зло. Бог зрештою, розставить усе по своїх місцях, але кожен з нас дасть відповідь за те, що він зробив у ці важкі роки своєю молитвою, добротою... Зараз багато таких, хто прагне розбестити все: сім’ю, молодь, Церкву. Держава воює проти божественного закону. Закони, які вона приймає, спрямовані проти Закону Божого.
Люди мовчать через байдужість. Погано те, що навіть люди, які щось мали всередині себе, стали байдужіти й говорити: «Хіба я зможу змінити ситуацію?» У ці важкі роки кожен 3 нас повинен робити те, що можливо. А що неможливо, залишати на волю Божу. Тоді наша совість буде спокійною.
Хвороби і нещасні випадки, які відбуваються від прокльону.
Проклін, який виходить від людини, яка має рацію, має чималу силу. Особливо сильний проклін вдови. Пам’ятаю, в одної бабусі був кінь, і вона залишала його пастися на узліссі, а оскільки кінь був неспокійним, прив’язувала його міцною мотузкою. Одного разу три сусідки з цього ж села пішли в ліс нарубати дров. Одна була багата, інша - вдова, а третя - сирота, і дуже бідна. Побачивши прив’язаного коня, вони сказали: «Давайте візьмемо мотузку і зв’яжемо нею дрова». Вони розрізали мотузку на три частини, і кожна взяла собі відрізок - щоб стягнути в’язанку дров. А кінь втік. Прийшла старенька, не знайшла коня і почала обурюватися Почала скрізь шукати - поки знайшла, вся вимучилася. Нарешті, знайшовши коня, вона з обуренням сказала: «Нехай на тій самій мотузці поволочуть ту, хто її взяв!» Пройшов якийсь час, і одного разу брат багатої сусідки бавився зі зброєю (яка залишилася від війни) -думаючи, що вона не заряджена. Але вона виявилася зарядженою, пролунав постріл, і куля влучила багатій жінці в шию. Треба було нести її до лікарні. Вирішили нести на дерев’яній драбині, - як на носилках, а щоб поранена не впала, треба було прив’язати її до драбини. Знайшли частину краденої мотузки, але її не вистачило. Побігли до сусідів, принесли ще дві крадені частини, прив’язали нещасну до драбини і понесли до лікарні. Так сповнився проклін старої: і її «поволокли на тій самій мотузці». Зрештою, нещасна померла - упокій її, Господи. Бачите, на кого подіяв проклін: на багату, яка не відчувала матеріального нестатку. Дві інші жінки були бідними і тому мали деякі пом’якшуючі провину обставини.
Багато хвороб, причини яких не можуть знайти лікарі, можливо, відбулися через прокльони. А лікарі що -хіба вони побачать проклін? Якось до мене в келію принесли якогось паралізованого. Вимахав здоровенний дядько, а не міг сидіти! Його тулуб не гнувся, був як дерев’яний. Одна людина несла його на спині, а інша підтримувала ззаду. Я поставив нещасному два пеньки, і він якось на них влаштувався. Його супутники сказали мені, що він в такому стані з п’ятнадцятирічного віку і мучиться вже вісімнадцять років. «Але хіба таке може статися ні з того, ні з сього? - подумав я. - Бути такого не може, тут криється якась причина». Я почав розпитувати і дізнався, що цього юнака хтось прокляв. Що ж сталося? А от що: якось він їхав до школи, сів у автобус і розвалився на сидінні. На зупинці в автобус зайшли літній священик та якийсь дідусь і стали біля нього. «Встань, - сказав йому хтось, - поступися місцем старшим». А він, не звертаючи ні на кого уваги, розвалився ще більше. Тоді дідусь, який стояв поруч, сказав йому: «От таким витягнутим і залишишся назавжди - не зможеш сидіти». І цей проклін подіяв. Бачиш як - юнак-то був нахабненький. «А чого я, каже, - буду вставати? Я за своє місце заплатив». Так, але ж інший також заплатив. Стоїть літня, шанована людина, а ти-п’ятнадцятирічний юнак - розсівся. «От від оцього-ось все і сталося, - сказав я йому. - Щоб стати здоровим, постарайся покаятися. Тобі потрібне покаяння». І як тільки нещасний зрозумів і усвідомив свою провину, він одразу ж виздоровів. А скільки нинішніх бід походить від прокльону, від обурення! Знайте: якщо в якійсь родині багато хто вмирає, або гине вся сім’я, то причина цього або в несправедливості, або в чаклунстві, або в прокльоні. В одного батька був син, який раз у раз ішов з будинку і вештався невідомо де. Одного разу батько в приступі роздратування сказав йому: «Ти в мене доходишся - прийдеш раз і назавжди!» І ось того ж вечора, коли хлопчик повертався додому, прямо навпроти їхнього під’їзду його на смерть збила машина. Він як упав, так і залишився лежати, потім друзі взяли його тіло і принесли додому. Згодом його батько приїхав на Святу Гору і прийшов до мене в келію. Він плакав і говорив: «Моя дитина загинула просто на порозі мого дому». Почав розповідати, а потім каже: «Я йому перед цим сказав дещо». - «Що ж ти йому сказав?» - «Він гуляв по ночах невідомо де, я розгнівався і сказав йому: «Ти в мене прийдеш раз і назавжди!» Можливо, від цього і сталося лихо?» - «Ну, а від чого ж іще? - відповів я. - Постарайся покаятися, висповідатися». Бачите як: ти, кажеш, цього разу прийдеш раз і назавжди, і дитину приносять мертвою. А батько давай потім волосся на собі рвати та й плакати...
Знайте, що проклін і навіть [просте] обурення батьків діють дуже сильно. І навіть якщо батьки не проклинали своїх дітей, а просто через них роздратувалися, то в останніх немає потім жодного світлого дня: все їхнє життя - одна суцільна мука. Потім такі діти дуже страждають все своє земне життя. Звичайно, у житті іншому їм легше, тому що своїми стражданнями вони сплачують деякі тутешні борги. Відбувається те, про що говорить Святий Ісаак: «Вкушає своєї геєни»3, тобто стражданнями тут, у цьому житті, він зменшує саму пекельну муку, тому що страждання в цьому житті є вкушання пекельної муки. Тобто, коли набирають сили духовні закони, людина трохи звільняється від геєни, від муки. Але і ті батьки, які словами «посилають» своїх дітей до диявола, «присвячують» їх йому. Після цього диявол має права на таких дітей, він говорить: «Ти присвятив їх мені». У Фарасах4 мешкали чоловік і дружина. їхня дитина була дуже плаксивою, і батько постійно говорив: «Та щоб тебе нечистий забрав!» Ну і що ж: батько так говорив дитині і по допуску Божому та стала зникати з колиски. Потім нещасна мати йшла до Хаджефенді5. «Благослови, Хаджефенді! Мою дитину вкрали біси». Хаджефенді йшов до них в дім, читав молитви над колискою і дитина поверталася. І так продовжувалося без кінця. «Хаджефенді, благослови!» - знову і знову говорила нещасна жінка і запитувала: «Чим же все це закінчиться?» - «Мені, - відповідав їй Святий, - до вас ходити неважко. А тобі хіба складно приходити і кликати мене? Виходить, коли-небудь дияволу це набридне, і він залишить твого сина в спокою». З того дня дитина перестала пропадати. Але коли хлопчик виріс, його прозвали «диявольське поріддя». Він баламутив все село - не давав спокою нікому. Як же мучився від цього мій батько6! Цей хлопчисько спершу йшов до одного селянина і говорив: «Такий-то сказав про тебе те-то», потім йшов до іншого і говорив йому те ж саме. Люди сварилися між собою, доходило навіть до бійок. Потім, розуміючи, іцо на кожного з них звели наклеп, вони домовлялися схопити наклепника і розправитися з ним. Але той ухитрявся зробити так, що врешті-решт обоє просили в нього пробачення! Настільки він процвітав у підступництві! Справжнє «диявольське поріддя»! Бог допустив це для того, щоб, побачивши продовження історії зі зникненням дитини, люди опам’яталися, стримували себе і були дуже уважними. Про те, як буде судити цю людину Бог, ми зараз не говоримо. Зрозуміло, що пом’якшуючих провину обставин тут багато. Найбільший скарб для людей, які живуть у світі, -батьківське благословення. Подібно до того, як у житті чернечому найбільше благословення те, яким благословив тебе твій старець. Тому і кажуть: «Не позбуться батьківського благословення». Пам’ятаю, в однієї матері було четверо дітей. Ніхто з них не женився і не вийшов заміж. Мати плакала: «Помру, - казала, - від горя, ніхто з моїх дітей не одружився. Помолися за них». Вона була вдовою, її діти - сиротами. Мені стало за них боляче. Молився я, молився, але безрезультатно. «Щось тут не те», - подумав я. «На нас, - казали її діти, — навели порчу». - «Та ні, - кажу, - це не від порчі, порчу видно... А може, ваша мати проклинала вас?» - «Дійсно, отче, -відповідають, - у дитинстві ми дуже пустували, і вона постійно з ранку до вечора повторювала нам: «Та щоб вам обрубками бути!» - «Йдіть, - кажу, - до матері і скажіть їй справжню причину вашої невлаштованості, щоб вона прийшла до тями. Скажіть, щоб вона покаялася, висповідалася і із сьогоднішнього дня, не перестаючи, благословляла вас». І за півтора року всі четверо створили сім’ї! Як видно, ця нещасна мало того, що була вдовою, але ще і легко впадала в стан роздратування і зневіри. Бешкетники виводили її з себе, і за це вона їх проклинала.
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.