Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад! М.Міхновський
2009 рік від народження Господа нашого Ісуса Христа. Україна.
ВСТУП
Вісімнадцять років минає від того часу, як моя країна волею обставин, без пролиття жодної краплі крові вийшла зі складу СРСР, проголосила свою Незалежність і вирішила творити нове життя. Цей крок українців мав епохальне значення, бо поставив хрест на існуванні однієї із наймогутніших комуністичних імперій світу з центром у Москві та дав шанс десяткам інших народів почати творити власні держави. Червона сатанинська ідеологія та система, що панувала ледь не на половині земної кулі враз впала, придушивши під своїми уламками радянський тоталітаризм. Світ змінився!..
Змінилась і моя країна. Зовнішня окупація була переможена і знищена. Здавалося, що війна Московської імперії проти українців, що тривала останні триста років, нарешті припиниться й українці отримають Свободу і Право на гідне життя.
Та не судилося – українці не здобули своєї національної державності. Натомість прийшла окупація внутрішня, що продовжила нищення нашої нації та активну протидію устремлінням народу бути господарем своєї долі на своїй землі. Та й Москва, оговтавшись від поразки у 90-их роках минулого століття, перейшла у відчайдушний контрнаступ, намагаючись відвоювати втрачені позиції та повернути собі колишнє панування на українській землі. Держава Україна стала „нічийною” державою, перехідним неоколоніальним утворенням від УССР до Української Самостійної Соборної Держави. Причому цей перехід може вести не тільки у потрібному – національно-державному, але й у зворотному – імперському напрямку. Все залежить від того, чи виграє нинішнє покоління українців Війну за майбутнє Нації.
Отже, війна триває... Кількість ворогів збільшується, а форми і методи ведення бойових дій проти українців постійно урізноманітнюються й удосконалюються. Нові виклики вимагають аналізу, розуміння і негайного адекватного реагування. Але понад все це – має бути усвідомлення того, що ми, українці, кожного дня і кожної миті йдемо у бій, часто непомітний сторонньому оку, але від того не менш реальний. Не зробимо правильного висновку – понесемо страшні втрати та передамо наступним поколінням естафету поразок. Зрозуміємо це – зможемо мобілізуватися і дати гідну відсіч різноманітним агресорам.
І. ВНУТРІШНЯ ОКУПАЦІЯ – НОВА ФОРМА ПОНЕВОЛЕННЯ НАЦІЇ
Проаналізуємо ворожі фронти та рушійні сили ворогів української нації.
Перший антиукраїнський фронт – внутрішній. Провідник ВО „Тризуб” ім. С.Бандери Василь Іванишин дав йому чітку та змістовну назву: „режим внутрішньої окупації”. Ми, українські націоналісти, його трактуємо так: „Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80% населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя.
В Україні внутрішню окупацію здійснюють колишні московські окупанти та колонізатори, московська п’ята колона у вигляді різних „червоних” та „лівоцентристських” партій, п’ята колона західного демолібералізму у вигляді різних „центристських”, „правоцентристських”, „демократичних”, „національно-демократичних” і навіть „теж-націоналістичних” організацій, а всі вони обслуговують основного грабіжника й узурпатора влади – чужорідний і космополітичний транснаціональний олігархічний капітал кримінального походження”.
Саме режим внутрішньої окупації є тою силою, яка вже вісімнадцять років під синьо-жовтими національними прапорами проводить свої антинаціональні акції, що призводять до радикального зменшення чисельності українців в Україні; денаціоналізації; обездуховлення; соціального розшарування нашого суспільства; масового заселення наших просторів „легальними” і нелегальними мігрантами; пацифікації свідомості козацьких нащадків; знищення базових відпорних сил нації.
Сутність режиму внутрішньої окупації у його безідейності та кримінальності. Це режим чужинців-злодіїв і „своїх”-злодіїв, для яких Україна і українці – об’єкт пограбування. А красти у нас є що: вісімнадцять років триває цей процес, а число тих, що бажають поживитися за рахунок українських ресурсів, не меншає, а, навпаки, з кожним роком збільшується. Варто тільки глянути на українських нуворишів, щоб переконатися у невичерпності українських багатств – статки цих „панів” та „паній” зростають прямо пропорційно до зубожіння широких верств корінного народу та й переважної більшості представників національних меншин. Визначальною „ідеєю” для них всіх, незалежно від партійної приналежності, є збагачення за будь-яку ціну.
А головне, що у цьому процесі вони на терези ставлять не тільки свої душі, а й душі мільйонів українців. Так, вони продалися дияволу і намагаються це ж зробити і з нами – скинути нас до пекла бездушності, безчесності, матеріалізму, духовного та фізичного збоченства. Саме режим внутрішньої окупації контролює переважну більшість засобів масової інформації, які продають нам свій мас-медійний солоденький продукт. Причому, кожен із підрозділів ЗМІ має свій „сектор обстрілу”. Одні спеціалізуються на запереченні Божих істин; інші посилають інформаційні черги з метою переконати українців, що їх ніколи не було, нема і не буде; ще інші переконують нашу молодь у тому, що набагато ліпше бути бидлом, ніж Людьми. Завдання різні, а мета одна – максимально обеззброїти український народ, зруйнувавши його внутрішні оборонні споруди: Віру, Честь, Шляхетність.
Кримінальна безідейність і безпринципність режиму внутрішньої окупації (про що чимало пишуть навіть окремі сучасні журналісти і політики) призводить до того, що його використовують у своїх інтересах інші антиукраїнські сили, але вже світового, глобального масштабу.
Ми можемо спостерігати, як один злодій, що став політиком, незважаючи на збитковість для „українського” бізнесу домовленостей з Росією, все ж таки підписує їх. Чому? Тому, що компромат на цього „видатного” двічі прем’єр-міністра тримає у себе Москва і може маніпулювати ним на свій розсуд.
Чи інший відомий „державний муж”, який потрібен Україні, „як п’яте колесо до воза”. Здавалось би, його українське походження, що є радше рідкісним винятком в середовищі так званого істеблішменту, та багаторічне обіймання ним високих державних посад мало б робити з нього принаймні патріота. Та так не є. Бо цей пан безпосередньо замішаний у так званому „касетному скандалі”, інспірованому свого часу ФСБ для того, щоб посилити тиск Росії на недостатньо узалежненого на той момент президента Кучму, ліпшого друга того ж, „потрібного” Україні, пана.
Про московських холуїв і блюдолизів типу Симоненка чи Мороза навіть писати не варто. З цими червоними реваншистами все зрозуміло.
Не можна назвати винятком із правила і „політиків молодої генерації”, або ще в народі „кіндерсюрпризів”. „Мал да удал” – говорять про таких наші північні сусіди. Ще б пак! Ви подивіться, як від одного з таких на всесвітньому форумі в Давосі не відходили світові воротили фінансових ринків, скільки уваги звертав на нього широковідомий махінатор Сорос, як добре про нього відгукуються у держдепартаменті США, навіть Євросоюз дає йому позитивну оцінку. Ой, вей-вей. Так, крав ще мало, але скільки вкрасти може! Перспективний „український” політик!
Цей невеликий ліричний відступ наводжу для того, щоб було зрозуміло, що режим внутрішньої окупації продукує саме таких „лідерів” – маріонеток різних світових антиукраїнських центрів. Ці кадри здатні на одне: набивати собі кишені та тримати у політичному дурмані український народ, щоб не заважав їм та їх ляльководам творити свої чорні справи.
Верховоди режиму внутрішньої окупації розуміють те, що українська нація вже понад тисячу років існувала тільки завдяки своїй вірі в Бога та тому, що постійно боролася за своє національне і, як наслідок, релігійне, соціальне, мовне, економічне тощо визволення. Не було б Віри – була б духовна руїна і смерть, не було б боротьби – була б стагнація, загнивання і смерть. Саме тому владоможці, підспівуючи світовим сатанинським процесам, намагаються ліквідувати християнську і національно-визвольну загрози для свого існування.
Режим внутрішньої окупації України зайняв один з фортів, що захищає сатану від атак українських християн. У війні проти Бога і Його Церкви задіяно безліч родів військ та видів озброєння. Зупинимося на головних.
„Я ж тобі кажу, що ти є Петро, і на цім камені збудую Церкву мою, і брами пекла не здолають її.” (Мт. 16:18). Єдина Христова Церква – довічна установа Божа. Проте в Україні, незважаючи на активне відродження християнства після радянської атеїстичної окупації, людці, натхненні дияволом та профінансовані Москвою, докладають надзусиль, щоб не допустити об’єднання Українських Церков, що походять з хрещення святого Володимира. Для цього залякуваннями та підкупом поглиблюють існуючі та створюють нові суперечності між церковними ієрархами, кліром та мирянами. Якось Провідник Василь Іванишин зауважив: „Багато в Україні православних, багато греко-католиків – тільки ось християн замало…” Ці слова є певною квінтесенцією існуючої ситуації. Супротивник розпалює міжцерковні конфлікти та розкладає священство. На превеликий жаль, ці його дії поки що мають певний успіх. Значна частина ієрархів, замість того, щоб бути воїнами Христовими, діють за принципом „моя хата з краю”, а подекуди й просто стають „лицарями мамони”, а це б’є по всій Церкві та додає сил ворогу.
Наступний антиукраїнський оперативний напрямок – це секти. Тоталітарні, харизматичні, східні та інші („свідки Єгови”, „мормони”, „адвентисти 7-го дня”, „кришнаїти” тощо) – всі вони мають одне завдання: нищити войовничий християнський дух в Україні, перетворювати християнина-козака на безбожника-свинопаса. Механізми залучення й утримання українців єдині для всіх деструктивних культів і мають однакові наслідки – повна дезорієнтація особи, втрата нею традиційних життєвих орієнтирів і національно-значущих цінностей.
Ще один аспект релігійного неспокою в Україні виник внаслідок експорту із ліберальної США „своїх”, „щирих” та „українських” культів – так званих „рунвіри” та „рідновіри”, вигаданих чи відроджених в середовищі „діяспори”.
Ми, українські націоналісти, зовсім не проти свободи сумління (не хочеш до Неба – твоя справа), але лише доти, поки не проявляється виразна антиукраїнська спрямованість того чи іншого культу.
З цього огляду варто зазначити, що деякі язичницькі секти, зокрема так звана група „Родинне вогнище” та їм подібні чинять відверті антиукраїнські провокації, а коли отримують відсіч українських громад, насолоджуються численними співчуттями єдиновірців з… Росії.
Нехай би вже „рідновіри” самі дали раду зі своїми промосковськими сектантами, бо в українських націоналістів і без них забагато клопотів.
Антихристиянським інструментом у руках тих, хто продав свою душу дияволу, є ще один „великий калібр”, який активно використовується, особливо останнім часом. Це сексуальні збоченці – гомосексуалісти – які, маючи тісні зв’язки з провідними політиками, самі роблять політичні кар’єри або ж впливають на прийняття антихристиянських рішень законодавчими та виконавчими владними органами різних країн світу. Не є винятком тут й Україна.
Активна пропаганда содомії та лесбійства через телебачення та Інтернет за повного сприяння влади, так звані „гей-тусовки” та „гей-марші”, відкриття нічних та денних клубів збоченців, широко розрекламовані презентації фільмів про виродженців – це далеко неповний перелік тих дій, що кидають виклик Богові, який знищив Содом і Гоморру, та кличуть всіх християн вогнем і мечем викорінювати цю скверну.
Окрім згаданого, неможливо не згадати масового розповсюдження серед молоді різноманітних наркотичних речовин. У переважній більшості міст нашої держави наркотрафік контролюють представники національних меншин (цигани, вірмени тощо), але роблять „дах” цьому злочинному бізнесу, звичайно ж, „наші” хлопці в міліцейських і не тільки, формах. (Нещодавні події в українському місті Марганець на Січеславщині є одним із підтверджень цих слів). До того ж надходить оперативна інформація про потік наркотиків не тільки через північно-східні державні рубежі, але й західні. Цілі каравани йдуть через прикордонні „діри” на ділянках Закарпатської області, де повноправним господарем вже багато років є „птєнєц гнізда СДПУ(о)”, колишній довголітній голова секретаріату Президента. Мабуть, есдешний клич „свобода, рівність, братерство” для цієї людини справді став ідеалом у житті: адже наркотики справді зрівнюють і звільняють всіх від усього – в першу чергу від майбутнього.
Наркомафія – ще одна важка зброя у руках режиму внутрішньої окупації проти нас, українців.
Політика.
Не менш загрозливою для українського народу є таке явище, як партійщина, що розділяє українців по своїх партійних „хуторах” та не дає можливості повести сплановану системну атаку на антинаціональні сили. Пригадаймо два найяскравіших приклади з новітньої історії України: національно-визвольна революція 1989-1991 років та „Помаранчева” революція 2004 року. Скільки було задіяно сил і енергії, скільки жертовності та мужності було проявлено людьми! І кожного разу, ще до завершення подій, партійні вожді та вождики починали „ділити шкуру ще недобитого ведмедя”, марнували час у партійних інтрижках, топтали та принижували своїх учорашніх „побратимів”. Враховуючи партійну ментальність, жерлися між собою не за світлі ідеали, а за мандати і посади. І що після цього? Так – розчарування мільйонів, дезорганізація, дезорієнтація та демобілізація народних мас.
Тільки Божа допомога кожного разу рятує нас, українців, від повного краху і поразки, тільки Його воля, незважаючи на тупість недолугих партійних лідерів, кожного разу дає новий шанс – виводить націю з-під партійного пресу та показує світло у кінці тунелю.
Христос казав, що „Царство, у собі поділене, не встоїть”, тому й нам треба чітко усвідомити, що сатанинська ліберально-демократична система може керувати людьми лише розділяючи їх. „Розділяй і володарюй” – це правило сповна реалізується зараз в Україні. Нам пропонуються партії на будь-який смак: „ліві”, „праві”, „центристські”, „право-центристські”, „ліво-центристські”, „ніякі” – їх вже більше півтори сотні, а „віз і нині там”: українці як були приниженою та грабованою нацією, так нею і лишаються.
І жодні вибори між цими партіями не змінять ситуацію на краще. Той, хто переконує людей у зворотному, чудово знає, що лукавить. Так, ті, що мають реальну владу над українцями, можуть кинути під ті чи інші вибори „крихти зі столу” своїм підданцям для того, щоб продовжити своє розкішне панування. Але вони як вогню бояться гасла „Україна для українців”, вони роблять все для того, щоб народ не висував радикальних вимог, щоб українці „діяли тільки в межах чинного законодавства”… Якого закону, якої конституції?! Тих правил поведінки для рабів, написаних режимом внутрішньої окупації під диктовку або імперської Москви, або глобалізованого Заходу?..
„Національна ідея вища за будь-який людський закон.
Закон творять люди, а національну ідею творить дух нації – той „дух одвічної стихії”, який зберіг її „на грані двох світів” упродовж тисячоліть і без якого в неї немає майбутнього.
Закон тільки унормовує життя суспільства, національна ідея надає смислу життю народу.
Закон не може ні ігнорувати, ні замінити, ні відмінити національну ідею – хіба що він свідомо твориться для нищення нації.
Закони творить кожне покоління – для себе, національна ідея – надбання цілої нації: вона належить усім „мертвим, живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні” (Т.Шевченко).
Національна ідея – генеральна мета нації, закон – лише засіб реалізації національної ідеї через юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу.
Національна ідея – категорія постійна, закон – категорія змінна.
Зміна закону – норма в державотворенні, зміна чи підміна національної ідеї – національний злочин.
Горе народові і державі, де закони влади суперечать національній ідеї.
Якщо закон суперечить національній ідеї, то це вже не закон, а інструкція для наглядачів і правила поведінки для рабів.
Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, спрямований проти нації, держави, людяності” (В.Іванишин).
Для нас, українських націоналістів, ці слова є категоричним імперативом, а тому нам легко діяти, аналізувати і правильно розставляти акценти.
Ми знаємо, що будь-яка сучасна партія, незалежно від того, до безідейного чи до „ідейного” середовища вона належить, є часткою, гвинтиком режиму внутрішньої окупації. Кожна партія підіграє системі, що паразитує на поті та крові українського народу – у цьому їх суть.
Пригадаймо, як на початку дев’яностих років минулого століття яскраво зблиснула зірка політичної партії „Конгрес українських націоналістів”: швидка розбудова по всій Україні, вплив на владу у декількох західноукраїнських областях, до двох десятків депутатів Верховної Ради, що пройшли або як члени КУНу, або за підтримки цієї партії, неабиякі перспективи… І де КУН зараз? Так, на маргінесі політичного життя. Що, одні поганці серед членства цієї партії були? Звичайно, ні – траплялося багато патріотів. Але ж сталося так, як сталося. Бо партія в цій системі не може за визначенням бути механізмом звільнення нації з-під окупаційного ярма. А українці – окупована нація!
Подібним шляхом намагалась йти політична партія „Державна самостійність України”. Її вже не існує…
Зараз із „правих” партій цей же шлях українському суспільству пропонує колишня „Соціал-національна партія України”, тепер ВО „Свобода”. Її ідеологія характеризується значною еклектичністю, непослідовністю тез і засновків. Замість того, щоб стати на чіткі принципи традиційного націоналізму, деякі провідні теоретики та публіцисти ВО „Свобода” кидаються у расизм, у профашистські крайнощі, використовують у своїх писаннях ідейні елементи рунвірівства тощо. Політична позиція партії часто набирає хаотичного популістського змісту, через нестримне бажання швидкого електорального успіху. Натомість у тактиці і стратегії „Свободи” ще недостатнім є прагнення прокласти у суспільстві широку нішу для розвитку і зміцнення націоналістичного світогляду, націоналістичного стилю і способу дії та мислення; часто бракує бажання створити широкий фронт націоналістичного руху.
Не говорю тут про різні парламентські партії, блоки, фракції – бо це й є формотворчі сегменти режиму внутрішньої окупації. Це саме їх лідери, обслуговуючи інтереси ворожих українській нації сил, нав’язують нам „партійщину” як приклад „демократії” та „свободи”, це саме вони запалюють ті „болотні вогні”, що заводять наш народ у трясовину космополітизму, соціалізму, комунізму, лібералізму та інших сатанинських похідних від цих матеріалістичних доктрин.
Тому потрібно усвідомити, що майбутнє української нації ніяк не буде пов’язане з партіями, які б „харизматичні” та солодкоголосі обіцяльники їх не представляли. Партія в умовах панування режиму внутрішньої окупації – це зло і бич у руках наглядачів, що гуляє по плечах українських невільників!
Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов абсолютно правильно розставив акценти у цьому питанні: „Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність і виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування „волі народу”; суворість до себе й до інших замість гуманізму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схиляння перед юрбою; нарешті цілком інші форми організаційні…” Такий підхід – це наша, українська зброя!
У Декалозі українського націоналіста є слова: „Я, Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарського потопу та поставив на грані двох світів творити нове життя”. Монголо-татарська навала увійшла у генетичну пам’ять українців як спустошлива руїна, що знелюднила та знекровила нашу землю. Це було давно – багато сотень років минуло з того часу. Але ситуація повторюється і зараз – жах викликають безлюдні українські села двадцять першого століття.
Режим внутрішньої окупації, використовуючи на повну соціальні важелі, створив систему штучного, безкровного витіснення активних українців зі свого національного дому. За роки Незалежності декілька мільйонів наших земляків, не маючи ніякої можливості заробляти собі на прожиття, змушені були виїхати у пошуках кращої долі за кордони Батьківщини. Європа, Північна Америка, Росія користуються робочими руками та умами українських чоловіків та жінок.
Звичайно, мені, українському націоналісту, важко виправдати тих мужчин, які замість боротьби за національну і соціальну справедливість пішли шляхом найменшого спротиву і обрали рабську працю на закордонного пана. Але й засуджувати цих людей не берусь – можливо, що саме ми недопрацювали у цьому питанні та не подали такого прикладу у боротьбі, який би зміг запалити мільйони „земляків в Украйні і не в Украйні сущих” та підняти їх на Національну революцію. Зважаймо на це!
Не менш важливою справою для існуючого антинаціонального режиму є й повна пацифікація українців: демілітарізація свідомості; руйнування Збройних сил держави; ліквідація дієвих спецслужб; перетворення молоді у закінчених космополітичних покидьків, нездатних захистити ні себе, ні свою сім’ю, ні свій рід, ні свою державу, ні націю.
Високий бойовий дух українських воїнів цілеспрямовано вбивається. „Ми воювати ні з ким не збираємося!”, – кричать владні злодії, переконуючи у цьому суспільство і його частинку – Армію і Флот. Колись таке вже було – дегенерати соціалісти знищили армію УНР, і наша земля знову була загарбана червоними ордами „братів-москалів”, з якими справді не збирались воювати винниченки та їм подібні політичні шарлатани, за що в історичній перспективі українська нація заплатила втратами від Голодомору і політичних репресій.
Армія постійно скорочується – без будь-якого військового прикриття залишаються цілі оперативні напрямки; професійний рівень військових знижується; застаріла військова техніка та озброєння не витримують конкуренції у сучасних умовах ведення бойових дій.
Становий хребет армії – офіцерський корпус – постійно принижується: знищено високий суспільний статус офіцера; мізерна платня; неможливі умови проживання офіцерських сімей; відключення військових частин та містечок від електроенергії, води, газу; відсутність умов для повноцінної бойової підготовки тощо.
Режим внутрішньої окупації робить все, щоби ліквідувати Збройні Сили як можливий фактор у національно-визвольній боротьбі. Злодіям не потрібна Армія, їм треба рекетирські угрупування, які б „кришували” їх злочинні дії та забезпечували безпеку їх майну та їм самим. А такою структурою є в умовах сучасної держави Міністерство Внутрішніх Справ – теж абияк фінансоване, але ж скільки можливостей для його працівників (особливо на верхніх щаблях) відкрито. В принципі, і не вежливо, чи платить держава зарплату, чи ні – міліцейські генерали та старші офіцери і самі здатні про себе „подбати”. І дбають… Та ще й нижчим чинам перепадає – мало, але регулярно. Стабільність.
Не потрібна владі ні Служба Безпеки України, ні Служба Зовнішньої Розвідки. Навіщо морочити собі голови якимось захистом національної безпеки якихось українців. Найголовніше, вважають владоможці, це їхні економічні інтереси, а, отже, ці структури мають в основному цим питанням займатися. І займаються… А розвідка, контррозвідка, протидія ворожим діям сусідів – це справа другорядна. Вона може бути, але за однієї умови – теж якийсь прибуток для жителів „Олімпу” приносити.
Переконаний, що якби не ентузіазм офіцерів-патріотів із наших спецслужб, то ні СБУ, ні СЗР вже не існувало б, а було б одне велике МВС.
І знову ж, ці структури розглядаються ворогами як фактори, що в певний момент можуть стати дієвим чинником у справі визволення народу з-під внутрішньої окупації та протидією можливій окупації зовнішній, тому і змушений голова СБУ ордени Вадіму Рабіновічу вручати, бо приниження Служби – найкращий засіб від патріотизму та професійності.
Що ж говорити про патріотичне виховання підлітків та молоді в Україні? Наприклад, єврейська молодь в державі Україна має можливість проходити повноцінні військово-патріотичні табори як тут, на українській землі, так і на „землі обітованій” – в Ізраїлі. При тому спонсорів таких патріотичних заходів хоч – греблю гати. (І справді, так сталося, що переважна більшість мільярдерів в Україні – євреї. Чого б це?) І патріотизму на цих вишколах, єврейського, теж хоч відбавляй…
Русскіє парні, що живуть в Україні, завжди бажані гості на військових полігонах Чорноморського флоту Росії. Там теж і стрільба, і тактика, і прапори їхні, російські, і патріотизм – їхній – російський.
А ось для української молоді владний режим відвів зовсім інші місця, набагато комфортабельніші: бари, кафе, наркопритони, дискотеки, нічні клуби (вибачте, наркопритони вже згадував) тощо. Секс, наркотики, хіп-хоп! Українські хлопці та дівчата мають веселитися!.. Але в жодному випадку не мають думати про майбутнє та про те, як розірвати рабські ланцюги та продовжити боротьбу, що вели її княжі дружинники, козаки, воїни УНР, хлопці з ОУН-УПА. Вбити войовничість, доблесть, шляхетність – позбавити націю майбутнього.
Знаю, що нічого у тих, що продалися дияволу не вийде, але часто бачу, як все важче стає давати українським юнакам елементарні військові навики. І це непокоїть…
Українці завжди були відмінними воїнами. Імперії, що панували на українській землі, висмоктували найкращі військові кадри та залучали їх до своїх загарбницьких війн. Останній приклад – імперія радянська, яка у всіх своїх експансіоністських діях завжди основний військовий тягар клала на плечі наших земляків. Та й сучасна Ерефія має і в структурі Міноборони, і в ФСБ офіцерів-українців, що використовуються на найважливіших ділянках: воюють проти кавказьких повстанців-моджахедів, беруть участь у спецопераціях проти України; виконують інші особливо важливі доручення Кремля. Така об’єктивна реальність.
Ворог чудово усвідомлює наш військовий потенціал, саме тому стільки зусиль докладає для його нищення. Але людям знищити те, що дав Бог, неможливо!
ІІ. ІМПЕРІЯ МАЄ БУТИ ЗНИЩЕНА
Українцям за багатотисячолітню історію своєї нації доволі часто доводилося протистояти численним ворогам і вести одночасно боротьбу на декілька фронтів. Не є винятком і сьогодення.
Другий антиукраїнській фронт – це Московська імперія, вона ж „Росія”, вона ж „РФ”.
Московія не може повноцінно існувати без того, щоб не мати в своєму імперському силовому полі України та українців. Для неї життєво важливо зробити так, щоб наша земля і люди надалі були під їх повним контролем, бо інакше Кремль ніколи не зможе відродити свою „велич” та стати конкурентом США і Китаю.
Будь-яка імперія, що не проводить експансіоністської політики, не розширює свою територію та духовний простір, припиняє розвиток, деградує, зменшується, втрачає сили, занепадає і розвалюється на національні держави або міні-імперії, які теж, у свою чергу, за деякий час зникають.
Така ж доля чекає й імперію Московську. За останні 350 років вона переживала різні етапи свого розвитку. Але завжди імперія була імперією тільки тоді, коли в її складі перебувала Україна. Відрив Росії від Києва – це обрив життєдайних комунікацій, які завжди забезпечували Москву історичними державотворчими міфами (точніше, брутальною псевдоісторичною брехнею); людським ресурсом, здатним вирішувати духовні (церковні), інтелектуальні, політичні, військові, культурні, економічні завдання для імперії; матеріальними благами, створеними на нашій землі. Ліквідація таких зв’язків з Україною завжди мала наслідком втрату панівного становища Росії в тих регіонах, де вона до того почувала себе абсолютно вільно.
Усвідомлюючи це, сучасні кремлівські царики, Путін і Мєдвєдєв, йдуть стопами своїх попередників: Пєтра І, Єкатєріни ІІ, Лєніна і Сталіна – вони насамперед намагаються вирішити українське питання як найважливіше. І для цього використовують будь-які методи і засоби, адже чудово знають, що на війні не існує жодних обмежень.
Головними напрямами ударів імперських сил проти України є духовний, культурний, економічний, інформаційний, військовий тощо.
У духовній площині найрезультативнішою зброєю масового ураження є „Русская православная церковь” – РПЦ. Століттями вона йшла в авангарді імперських полків на завоювання українських земель. З того часу, як Константинополь за тридцять юдиних срібняків продав Київську митрополію Москві, ерпецешні попи тільки те й роблять, що переконують нас, українців, у неіснуванні українського народу, у тому, що московський цар (або генсек, або президент) є „Богом посланий нам керівник” і таке інше.
Ми пам’ятаємо з історії, скільки зла принесли кремлівські прислужники у рясах, переконуючи Богдана Хмельницького підписати заздалегідь програшний Переяславський військово-політичний договір з „єдиновірним православним царем”; як вони ж намовляли козацьку старшину виступити проти національно-визвольного повстання гетьмана Івана Мазепи; як холуї-„чорноризці” „братали” „лицарів святої помсти” (В.Іванишин) гайдамаків з російськими офіцерами, які по-зрадницьки схопили і стратили провідників Коліївщини; врешті, як, виконуючи волю своїх господарів, московський поп на славетній Запорізькій Січі єлейно закликав не чинити опору „російським єдиновірним воїнам” і здав без бою цей орденський оплот волі козацького народу.
Та й пізніше, в добу УНР і ЗУНР, під час Другої світової війни і після неї Московська церква в Україні відігравала роль духовного сатрапа, який мав упокорити вільнолюбний християнський дух українців.
Навіть науковий атеїст Сталін зрозумів користь, що йшла від Московського патріархату для справи утвердження „пролетарської революції” в світі. Саме з його наказу витягнули з-під поли нового московського патріарха Алєксія І та запустили механізм „відродження русского імперського християнства”. При тому спробували і Українську Греко-Католицьку Церкву знищити. Але сил проти Божої інституції не стало – безсилий диявол проти Бога.
Ось і зараз чекістські вилупки, що з кремлівських стін хижим оком зиркають на українські гори і доли, максимально активізували РПЦ та її передовий загін, так звану УПЦ МП, для духовно-імперському впливу на „канонічну територію Малої Русі”. Останній приїзд новопризначеного Путіним патріарха Кіріла тому підтвердження.
Стиль поведінки, слова, інтонації та наголоси, до речі дуже схожі з путінськими, жести – все мало показати „хохлам нерозумним” їх місце в історичному процесі. Звісно ж, у складі „єдіного і нєдєлімого” московського православного простору. При цьому розрахунок у цій політико-релігійній акції робився не тільки і не стільки на мирян, а саме на певні самостійницькі групи у середовищі кліру „української православної церкви московського патріархату”. Візит не залишив жодних сумнівів у тому, що шлях УПЦ МП до автокефалії Москвою на деякий час перекрито. А отже, ті єпископи та священики, що стояли на автономних позициях, мають вибирати – пожертвувати московською „канонічністю”, відкинути імперський і, підтримавши національно-державницький шлях українського народу, наблизитись до Бога, чи далі плазувати перед закордонними ґаздами, обслуговуючи інтереси московської кгбешної влади тут в Україні.
Натомість, про їхній вибір сьогодні неважко здогадатися: доки в державі Україна панує режим внутрішньої окупації, доти не буде створено потужного силового поля, здатного притягувати до себе український православний люд та творити єдину Христову Церкву. Москва знає про це і тому буде максимально і надалі використовувати відцентрові тенденції в українському християнстві. Чи надовго їм це вдасться? – залежить не від них, а від нас.
Не можна не звернути увагу і на певну тактичну модернізацію РПЦ. Будучи вмілим бізнесменом, мільярдер Кіріл розуміє, що впоратися з відповідальними завданнями, які на нього поклав Путін, можна лише у тому випадку, коли розрухати закостенілу московську церкву, яка, за визначенням геніального Тараса Шевченко, „смердить поганським капищем”.
Московська церква почала використовувати різні нові підходи до формування свого впливу на свідомість і підсвідомість людей. РПЦ почала брати під патронат різні неформальні рухи. Найкумедніший приклад подібної діяльності – це їх „місіонерство” в середовищі „байкерів”.
Останнє збіговисько імперських „байкерів” у липні 2009 року під Севастополем проходив під опікою та гаслами „русской православной церкві”. Не все пройшло вдало, бо дехто з російських „байкерів” зіпсував телевізійну картинку: перебуваючи у православному екстазі, возив голих дівок на мотоциклах. А загалом успіх був: понапивавшись доброї української горілки, російські „байкери” під імперськими триколорами та православними коругвами, у паузах між матюччям, славили Путіна, Мєдвєдєва, патріарха Кіріла і якусь „мать” – пропагандивного ефекту було досягнуто.
Не виключено, що доволі скоро для модернізації своєї церкви патріарх Кіріл звернеться за підтримкою до ліги сексуальних меншин. Поживемо – побачимо…
Культура.
На протиповітряних видах озброєння в українських збройних силах до сьогоднішнього дня не перекодовані системи розпізнавання „Свій-Чужий” – існують ще старі, радянські взірці. Так само виглядають справи і в не менш важливій сфері – культурній. Русифікація українського культурного простору – невід’ємна частина імперського панування Росії над душами українців.
Тут Кремль просто робить дива. Він використовує будь-які можливості для закидання у наші українські культурні тили свого численного десанту.
Література в Росії служить своєрідним підвидом „бактеріологічної” зброї. У нас вона активно розповсюджується у вигляді різних книжок. Наприклад, сучасне примітивне чтиво в основному двох напрямків. Перший – „бойовики”, що возвеличують російську зброю і бойовий дух імперії та творять образи ворогів з грузинів, чеченців, „ліц кавказької національності”, прибалтів, європейців, американців і, звичайно ж, українців. Причому за останні роки увага їх військових „письменників” саме до України та українців збільшується ледь не в геометричній прогресії. Росія готує своїх підданих до того, що скоро російські танки приїдуть „захищати права російськомовних співвітчизників від бандерівського гніту” та „примушувати Україну до миру”. Дещо їм у цій площині вдається – особливо це видно в Криму.
Другий – сопливі повісті та романи, де розповідається про всілякі російські любовні історії. Після їх прочитання складається враження, що в них автори намагаються викликати співпереживання українських жінок з російськими, і таким чином звести зруйновані „ненависними націоналістами” мости „дружби” між народами.
Також не можна не звернути увагу на зростаючий потік в Україну книжкової імперської класики. Чужокультурна класика є корисною лише тоді, коли вступає в критичний діалог із сформованою на національній традиції класикою вітчизняною. А що в нас із цим? Твори Пушкіна, Толстого, Чехова та інших безальтернативно обтяжують полиці книжкових магазинів по всій Україні, а особливо у тих регіонах, де московська „п’ята колона” є більш потужною. Літературна класика будує основи людського світосприйняття, і, на гадку Москви, українці мають сприймати світ саме з точки зору імперії, а не своєї незалежної
Українська нація на цьому етапі свого існування є поневоленою режимом внутрішньої окупації та, окрім цього, протистоїть двом зовнішнім фронтам: „Московській імперії” та „Західному глобалізму”. Держава Україна за 18 років свого існування так і не стала державою української нації. Ворогів багато, вони очевидні та діють системно. А систему, як відомо, не може перемогти окремий елемент. Системі можна протиставити тільки систему!
Для державних націй механізмом, що захищає її національні інтереси, є держава. Для поневолених націй, що борються за своє державне утвердження, такою системою можуть бути різноманітні чинники: Церква, шляхта, згуртована інтелігенція, військове братство, потужне громадсько-політичне об’єднання тощо.
Українці нічого зі згаданих національно-визвольних факторів не мають: Церква штучно поділена; шляхта давно винищена; інтелігенція млява та не має авторитету у суспільстві; Збройні Сили деградують, а отже, офіцерство не може взяти на себе роль рятівників народу; партійщина отруїла громадсько-політичне життя держави і тому майже всі партії та громадські організації, „граючи за правилами” внутрішніх окупантів, не готові до реального об’єднання навколо Національної ідеї, а, отже, до створення того Проводу, який зможе повести українців до омріяної мети.
Такою є реальна картина.
Але українці знають вихід із ситуації, що склалася: ми маємо неоціненний досвід застосування внутрішніх резервів нації. Сотні років наш народ боровся з різноманітними іноземними загарбниками, а отже, продовжував своє існування у просторі та часі, завдячуючи унікальній здатності творити не партійно-кон’юнктурні осередки, а військові ідейно-світоглядні середовища, для учасників яких Вічні Цінності завжди були вищими за будь-яку земну метушню. Найкращими прикладами таких об’єднань є легендарні княжі дружини часів Київської Русі та Галицько-Волинської Держави; славетна Запорізька Січ часів Козаччини; непохитна Організація Українських Націоналістів у період боротьби проти московських, польських та німецьких окупантів.
Об’єднує всі ці національно-визвольні та державотворчі чинники найголовніше: всі вони були створені і діяли як структури орденського типу. А, отже, відрізнялися від всіх інших людських утворень конкретними рисами. Провідник Василь Іванишин так сформулював найголовніші із них: Орден створюється для культивування і реалізації ідеї; він сам творить і вибирає найбільш оптимальні форми діяльності; для нього основним критерієм є добро нації (а не власне чи навіть добро нинішнього покоління); у ньому згуртовуються люди однієї ідеї, однакового світогляду; Орден не знає партійної конкуренції, бо тут відсутня кон'юнктура, а кожний член Ордену зацікавлений у зростанні авторитету кожного побратима, бо так зростає авторитет організації, сила її впливу, а отже – успіх справи; Орден зорієнтований на проблеми буття нації в часі, враховує інтереси „мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх в Україні і не в Україні”; Орден вважає ключовим вирішення проблеми державності української нації, створення української національної держави – УССД; Орден постійно шукає і об'єднує соратників у боротьбі за реалізацію національної ідеї; Орден не виборює влади для свого членства і керівництва, а змістом своєї діяльності бачить пропаганду і реалізацію української національної ідеї. Саме тому тільки Орден може виступати консолідуючим фактором в українському суспільстві: він нікому не конкурент, але для всіх опора, включаючи людей влади та силових державних структур, що проводять національно-державницьку, а не шкурну політику; Орден – працює для розширення національного фронту, зростання кількості активних учасників боротьби за українську національну державу, а це вимагає розширення і збагачення арсеналу, форм і методів суспільно-політичної діяльності.
Саме ці принципи об’єднували і будуть об’єднувати у майбутньому українців, що присвячують себе служінню своїй безсмертній Нації.
Сьогодення ж інакше. ОУН(б) остаточно втратила свою національно-визвольну та орденську сутність, перетворившись у такий собі „поміркований” просвітянський клуб за інтересами. Ця структура, повернувшись в Україну з еміграції, так і не змогла на верхніх щаблях перебороти у собі демоліберального діаспорного вірусу, зупинити падіння у прірву партійщини, вповні скористатися моральним досвідом і авторитетом тих підпільників-оунівців, що віддали своє життя за національну державність свого народу.
За рідкісним винятком, переважну більшість сучасних „провідників” ОУН(б) повністю влаштовує існуючий стан речей, будь-які зміни завжди наштовхуються на впертий опір, а їхня „копітка повсякденна праця з наповнення української держави українським змістом” цілком нагадує наповнення кожного дня діжки з фекаліями ложкою джерельної води. Ось тільки при цьому виникає закономірне питання: чи хто з нормальних людей колись ризикне напитися з тієї діжки?
В ОУН під проводом друга Миколи Плав’юка теж відбуваються складні процеси пошуку майбутнього обличчя організації, але там хоча б додає надій послідовна націоналістична позиція Голови ПУН стосовно до об’єднавчого процесу та активна націоналістична діяльність голови Київської ОУН Богдана Червака та ще кількох провідних діячів.
„Тризуб” імені Степана Бандери неодноразово робив спроби змінити ситуацію в ОУН, і загалом у націоналістичному русі на краще. Діяльність нашої Організації в системі ОУН-КУН-„Тризуб” з 1994 до 1999 рік приносила свої позитивні плоди: націоналістична боротьба набирала обертів та давала постійне прирощення державницької та національної свідомості наших співгромадян, в першу чергу на Наддніпрянських землях.
Та наша принципова позиція стосовно деструктивних, антинаціоналістичних дій тодішнього проводу ОУН(б) спровокувала відмову цього органу від спільної діяльності. Кулуарними інтрижками, „тихою сапою” молодіжну бандерівську структуру було виключено з єдиного фронту боротьби. Наслідком цих ворожих дій став розвал вищезгаданої системи.
У 2007 році „Тризуб” став ініціатором чергового етапу об’єднавчого процесу націоналістичних середовищ, який на сьогоднішній день, бачить Бог, не з нашої вини зайшов у глухий кут.
У 2008 та 2009 році ми підтримали всі об’єднавчі ініціативи „західноукраїнської координаційної ради націоналістичних сил”. А „віз і нині там!”
Хоча ні, особливо „завзяті” керівники тих структур, що називають себе націоналістичними, все ж таки вирішили „врятувати” український народ та почали знову безідейно „об’єднуватися” для підтримки одного із кандидатів у Президенти України. Старі граблі…
Проте наші зусилля все ж не були марними. Адже:
• ми довели всім, а найперше собі, те, що не можна поєднати непоєднуване: націоналістичне та ненаціоналістичне;
• ми визначили головну перепону на шляху творіння Національного Ордену та керованого ним широкого націоналістичного руху. Це не маси націоналістів, що перебувають у різних партіях та організаціях, а переважна більшість керівників всеукраїнського масштабу, які є або нікому непотрібними нікчемами, або пристосуванцями, що паразитують на націоналістичних ідеологемах і формулах, або безвольними патріотами, якими маніпулюють у своїх інтересах приховані вороги української нації;
• ми підтвердили своє переконання, що без чітко визначеної Ідеї, ідеології, мети, концепції, програми, які визнають, приймають та реалізують всі, без винятку, суб’єкти процесу, ніяке об’єднання неможливе;
• ми усвідомили, що людина не може бути націоналістом, якщо вона не веде націоналістичної боротьби;
• у переговорному процесі ми переконали багатьох інших його учасників в тому, що держава Україна не є державою української нації, а отже, національно-визвольна боротьба не завершена і потреба Національної революції беззаперечна;
• нам вдалось мобілізувати на революційну боротьбу сотні патріотів, що блукали у темряві безідейності та не бачили світла у кінці тунелю;
• з локальних боїв ми вийшли більш згуртованими, ідейними, сильними.
Тож славні сторінки „Ордену Української Надії” (В.Іванишин) мають продовження у Книзі Буття українського народу.
Українцям для вирішення найголовнішого питання сучасності – здобуття своєї національної державності – потрібно розпочати відродження своєї національно-визвольної та державотворчої системи: використовуючи унікальний історичний досвід, опертий на слова Провідника Степана Бандери – „Наша перемога – це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Наш обов’язок – зробити самим найбільше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб і інші зробили якнайбільше”, творити із найкращих представників сучасного покоління українців всеохоплюючий Національний Орден.
Живий національний організм потребує чітких визначень та ідеологем, тим більше така потреба існує для Національного ордену. Не може бути двох думок там, де вони не тільки непотрібні, але й шкідливі. Оманливому гуманістичному демолібералізму та брехливому плюралізму ми протиставляємо вічні Істини, що не потребують жодних дискусій. Ми переконані у нашій правоті і здатні переконати у цьому інших!
Бог: Метою людського існування є наближення до Бога – інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають.
„Дорога до Бога лежить через Батьківщину” (Ю.Вассиян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Бо поневолений, обездуховлений і бездержавний народ приречений виконувати не Божу волю, а волю тих „вовків в овечих шкурах”, які паразитують на його крові та поті, формують не національно-релігійну, а рабську свідомість та мораль народу і ведуть цей народ до виродження і небуття. Без утвердження і культивування релігійної свідомості та моралі неможливе національно-духовне відродження, розвиток і гарантоване майбутнє української нації. Той, хто пропонує українцям щось інше, – або політичний невіглас, або політичний шахрай, але неодмінно – мимовільний чи свідомий, явний чи замаскований слуга сатани.
Україна: Всемогутній Господь створив нас українцями, українською нацією, і хай святиться воля Його на віки віків. Тільки у власній національній державі українці можуть зберегтися українцями і християнами, а Україна – Україною. І тому Україна для нас – понад усе! Захищаючи Україну, прагнучи створити українську національну державу, ми відстоюємо не тільки свої національні права, а передусім – Божу волю. І тому – з нами Бог!
Свобода: Бездержавний і підневільний народ не може діяти ні за законами Божими, ні за власними: він приречений жити так, як диктує йому той, хто його поневолив. А тому боротьба за Свободу людини, нації, України – це наш християнський і національний обов’язок. Немає для людини і народу перспективи самоутвердження без всебічного вдосконалення, немає вдосконалення і розвитку без Свободи, немає Свободи без обов’язків перед Богом і нацією.
Наш найвищий національний обов’язок: культивування і реалізація української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, створення української національної держави з національною владою і дієвою системою українського національного народовладдя.
Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі.
Усі українські біди мають насправді одну причину – бездержавність української нації. Ключ до вирішення на користь народу всіх українських проблем один: створення української національної держави. Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Т.Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти українського народу.
Національна держава – це суспільно-політична система, створена народом для розв’язання своїх поточних проблем, реалізації своїх інтересів і забезпечення собі гарантованого майбутнього. Національною державою керує обрана народом національна влада.
Національна влада – це влада, яка є носієм національної ідеї народу і діє не в інтересах одного окремого класу чи соціальної групи, а в ім’я цілої нації та всіх громадян національної держави.
Національне народовладдя – це узаконена система визначальної ролі корінного народу в державному будівництві та функціонуванні держави, за якої творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу – із числа носіїв національної ідеї цього народу.
Наша ідеологія: український націоналізм – ідеологія захисту, збереження і державного самоутвердження української нації; це Ідея та Чин в ім’я України.
Ці пункти – розроблені й осмислені Василем Іванишиним – мають стати істиною для українців і саме вони увійдуть до світоглядної основи відродженого Ордену.
Український Орден не постане на піску, українці відродять його на непорушній скелі, і незламному фундаменті, якими є: традиційне українське християнство та ідеологія українського націоналізму.
Цей Орден стане революційною військово-політичною, невидимою для ворогів структурою українських націоналістів, які щодня будуть йти у бій в ім’я Бога, України, Свободи:
• революційною, адже лише Національна революція може принести нашому народу звільнення від невільничих пут та Державу, яка забезпечить нашій нації свободу, справедливість та добробут. Попередники і сучасники намагалися йти іншими шляхами. Вони всі заводять у глухий кут. Інших шляхів немає!
• військовою за духом, бо без цієї складової ми опинимося беззбройними та безпомічними перед лицем численних ворогів, відкритими для зовнішніх ударів. Етика, засади, структура, ієрархія, відносини, дисципліна мають стовідсотково відповідати військовому характеру організації та реаліям життя – багатофронтовій боротьбі націоналістів за українську державність; Україна потребує Воїнів Національної Революції, а, отже, воїнські честь, доблесть, гідність, почуття обов’язку, побратимство – це основа майбутнього українського Ордену.
• політичною, бо, як вчив Степан Бандера, головною діяльністю Ордену є „боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї і концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення ж цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби”; а це вчення, як ніяке інше, окроплене українською кров’ю та пройшло випробування часом.
Структура Ордену має відповідати його меті і завданням, будуватися залежно від потреб національно-визвольної боротьби, охоплювати всі області України, українські етнічні землі за її межами та місця компактного проживання українців у світі. Вона може змінюватися залежно від чисельності та якості членства, існування чи неіснування УССД. Кожен підрозділ Ордену, кожен його член має бути своєрідною молекулою ДНК, з якої, у разі потреби, зможе відродитися вся Організація. Також необхідно зазначити, що у структуру Організації можуть входити і різноманітні допоміжні структури: ідеологічні, політичні, молодіжні, професійні, силові тощо. Але всі вони будуть на сто відсотків підпорядковані Проводу та діяти згідно орденської концепції національно-революційної боротьби.
Від створення і розбудови Ордену до контролю над всіма організаціями, що називають себе націоналістичними. Хочеш діяти як націоналіст – Орден дасть таку можливість. Але отаманщина у лавах націоналістів буде припинена раз і назавжди. Не можна допускати анархії та безладу на війні – це аксіома. Ворог постійно користується фактором націоналістичної роздробленості та підживлює її. Тому іншого шляху, ніж словом і ділом навести лад у націоналістичному середовищі, а, отже, нарешті, створити потужний націоналістичний рух, не існує.
Знаємо, що як тільки усілякі „націоналістичні” клерки прочитають ці слова, то почнеться зміїне шипіння, плач, стогін та звинувачення у всіх гріхах. Це закономірно: процес „відрізання рила від корита” (В.Іванишин) проходить боляче. Але, ще раз повторюю, не навівши ладу у націоналістичних дружинах, годі братися за звільнення народу та протидію зовнішнім ворогам. Завдання це є першочерговим: Орден розставить всі крапки над „і” у цьому питанні.
Орден, виконуючи волю Божу та довівши справою свою безальтернативність, приречений стати тим знаряддям у руках українців, що поведе за собою у вир Національної революції сучасне покоління українців. Він відродить, буде контролювати та унапрямлювати всесвітній потужний, широкий, націоналістичний рух, який, у свою чергу буде складатися із тих сегментів, діяльність яких буде доцільною та приноситиме українській нації найбільшу користь.
Наприклад, на цьому етапі політичного розвитку держави Україна цілком можливе використання Орденом партійних механізмів для активної пропаганди і максимального утвердження в суспільстві національної ідеї та нашої ідеології. Не виключаємо, що Орден, об’єднає під своїм проводом розрізнені партійні групи у єдину політичну референтуру, призначить ефективне керівництво нею та, використовуючи можливості легальної „партійної” діяльності, буде проводити націоналістичну працю. Чим же відрізняється така „партійна” діяльність від раніше критикованої „партійщини”?
Насамперед, „партійна” структура, створена Орденом буде однією із його референтур і не більше. Ніякої безконтрольності члени цього утворення видавати не будуть. Чітке виконання розпоряджень Проводу і участь у революційних процесах, навіть ціною заборони та розпуску „партії” антиукраїнською владою.
По-друге, членство політичної референтури Ордену буде підконтрольне відповідним його структурам, що забезпечують безпеку Організації, а отже, проникнення ворожої агентури до лав „партії” буде зведено до мінімуму.
По-третє, „похід до влади” членства „партії” буде виконанням організаційного завдання, а не вирішенням своїх власних проблем. Будь-які відхили від націоналістичних принципів таких „людей влади” буде каратися не фіктивними законами держави Україна, а революційним трибуналом Ордену. Що є суттєвою відмінністю.
По-четверте, участь у такій партії буде приносити три речі: проблеми, великі проблеми та дуже великі проблеми, а тому в ній будуть сконцентровані калібровані люди.
І нарешті, Орден не буде робити ставки на „еволюційний розвиток політичного процесу” та „вирішення всіх проблем суспільства через проходження членства нашої партії до рад всіх рівнів через вибори”. Наша ставка – на революційний процес звільнення нації з-під ярма режиму внутрішньої окупації.
І тут участь політичної референтури буде відбуватися у декількох напрямах: пропаганда ідеології українського націоналізму та революціонізація свідомості мас; обробка та залучення людей, що перебувають у владі, до революційного процесу; збір потрібної інформації; використання державних важелів для протидії намаганням зовнішніх ворогів втягнути Україну у сферу свого панування тощо.
Також треба зауважити, що політична референтура, як і весь Орден, має бути готова до діяльності у будь-яких умовах. Сьогодні, на щастя, немає потреби у боротьбі зі зброєю у руках. (Чи надовго?) Українці можуть використовувати багато інших методів і засобів для підготовки та проведення Національної революції і здобуття своєї державності.
Але ситуація у будь-який час може кардинально змінитися. До прикладу, розглянемо варіант перемоги на президентських виборах, а згодом і парламентських, відверто проросійських сил типу ПР, КПУ та інших.
Зрозуміло, що подальша легальна націоналістична діяльність буде обмежена та малоефективна. Не виключено, що окрім мирних важелів впливу, буде необхідно розпочати збройну боротьбу проти режиму внутрішньої окупації та московської імперії. У такій ситуації співдія бойової та політичної референтур Ордену тягне за собою безпосередній ризик для життя і свободи як бойовиків, так і політиків. А це гартує та згуртовує кадрову базу революції, робить її відмінною від всіх інших середовищ і, без сумнівів, набагато якіснішою та дієвішою.
До того ж, подібна ситуація докорінно змінить політичний розклад в Україні. Ми пам’ятаємо, як у 1939 році, після приходу московських окупантів на західноукраїнські землі, політична українська палітра змінилася за один день: зникли всі великомудрі українські партійки – лишилася й надзвичайно активно діяла лише ОУН. Тому сподіватися на „конкуренцію” у веденні збройної боротьби проти поневолювачів Ордену не доводиться.
Споконвіку було Слово… Тисячі років розвивалася українська націоналістична думка, українці передавали із вуст до вуст, із покоління в покоління ті животворні слова, що у дев’ятнадцятому, двадцятому та двадцять першому століттях знайшли своє продовження у творах геніальних митців та ідеологів націоналізму. Тарас Шевченко, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Андрій Мельник, Степан Бандера, Олег Ольжич, Ярослав Стецько, Лев Ребет, Степан Ленкавський, Василь Іванишин – це ті стовпи націоналізму, основні ідейні постулати яких не можуть бути змінені за жодних обставин.
Український національний організм потребує постійного ідеологічного живлення. Тому одним з основних завдань Ордену буде розвиток, удосконалення та піднесення цих незмінних ідеологем. Орден об’єднає у своїх лавах тих людей, що не займатимуться лише креативним „самопіаром” та кон’юнктурною самореалізацією, а всі свої здібності поставлять на службу нації та державі.
Не омине своєю увагою Орден і ворожих, замаскованих під націоналізм, доктрин: „ліберальний націоналізм”, „демократичний націоналізм”, „націонал-соціалізм” та його похідну „соціал-націоналізм” і подібних ідейно-сектантських напрямків, що їх завданням є проводити диверсійні акції в тилу Українського Націоналізму, щоб послабити ті комунікації, що з’єднують самодостатню ідеологію з серцями та умами українських патріотів. Методи для цього використовуються найрізноманітніші, але успіху вони ніколи не мали і не матимуть, бо Ідеологія, що зродилась з крові та землі української, не потребувала і ніколи не потребуватиме жодних додатків чи обмежень. Націоналізм – творіння Боже, а отже – він непереможний!
У націоналізмі є дві найважливіші складові: ідеї та люди. Кадрова база Ордену може формуватися лише в один, націоналістичний спосіб: „Боротьба кує кадри, кадри розгортають боротьбу”. Інших рецептів не існує.
Середовища, звідки Організація буде черпати свій людський потенціал, різноманітні та численні. Головною рушійною силою будь-якої революції є молодь. Не є винятком й українська Національна революція. Більше того, Орден вважає молодь „основним загоном у справі пропаганди та реалізації української національної ідеї в організаційній діяльності. Тому в орденського типу організаціях провідні посади займає молодь, старші ж виконують консультативно-дорадчі функції” (В.Іванишин).
Студентство, військовики, робітнича та селянська молодь, хлопці, що займаються підприємництвом, молоді науковці – незалежно від походження, статків, освіти – всі можуть стати у стрій борців за державність свого народу. Всіх їх має об’єднувати Віра в Бога, любов до Батьківщини, обов’язок і жертовне служіння Нації. Це і є головна кадрова база Революції!
Разом з тим, великі сподівання є на український середній клас, пригнічений внутрішнім окупантом не менше, ніж зовнішнім. Ці люди не покинули своєї Батьківщини у важкий для неї момент, а лишилися тут і у свій спосіб повели боротьбу з антинародною системою. Саме вони створюють робочі місця, чесною працею забезпечують економічний потенціал України, та протистоять чужинцям-олігархам. Вони – становий хребет народу. І на них будемо спиратися і ми, українські націоналісти, ведучи боротьбу не тільки за національне визволення, але й за соціально-економічне процвітання господарів української „хати”.
Одним із найважливіших чинників Революції є духовний. Саме тому українські націоналісти зобов’язані докласти максимум зусиль до відродження церковної єдності та взяти найактивнішу участь у формуванні такого українського священства, яке було б гідним Митрополита Липківського, Митрополита Шептицького, Патріарха Мстислава, Патріарха Йосипа Сліпого.
Духовні семінарії мають відродити войовничу християнську вдачу українських священиків, стати центрами лицарської духовності, кадровою базою для відродженої єдиної Христової Церкви. Ця підготовка українського кліру має вестися у одному напрямі – оголошення та проведення переможного Хрестового походу за відродження Християнської України і Європи, проти сил світового зла. А націоналістичний Орден має брати у цьому безпосередню участь – як ідейну, так і кадрову: ми підготуємо для Церкви кандидатів у священики.
І ще – будь-якому ордену потрібні свої капелани-хрестоносці. Потрібні вони і майбутній орденській організації українців.
За роки незалежності якісно змінився і кадровий склад силових державних структур. В них кардинально збільшилась кількість патріотично налаштованих офіцерів, для яких Україна та її захист – не словесна абстракція, а реальність. Такі люди в погонах – золотий фонд нації, а тому Орден буде максимально і їх залучати до революційної боротьби.
Жоден українець, що може стати у лави воїнів Національної революції, не буде обділений увагою Ордену, кожному там знайдеться місце згідно з його здібностями, дієвістю та жертовністю. Так будуть формуватися націоналістичні кадри…
Національний Орден потрібен всім українцям для акумулювання енергії народу та скерування її у одне, національно-революційне русло. Від створення і розбудови Ордену – до відновлення єдиного всеохоплюючого націоналістичного руху. Від відродження Руху до дня „Ч” – дня Національної революції. Від Революції – до закріплення, розбудови та розвитку Української Самостійної Соборної Держави. Алгоритм чіткий і зрозумілий. Розставимо деякі акценти в ньому.
Національна революція – це не бунт, не заколот і не різня. Це системні радикальні зміни в житті нації, здійснені її провідною верствою за всебічного сприяння народних мас. Національна революція в Україні ставить собі за мету ліквідувати режим внутрішньої окупації та передати всю повноту влади у руки національно пробудженого народу.
До того ж необхідно під час революційного процесу максимально нейтралізувати ворожі для нації зовнішні чинники – як московські, так і західні.
Не можна не враховувати, що під час революційних подій будуть спроби окупації України або її якоїсь частини військами московської імперії або НАТО. Українці мають бути готові до такого розгортання подій і, у випадку необхідності, протиставити агресорам загальнонаціональну широкомасштабну партизанську війну та фактори міжнародного тиску.
Насамперед, розраховуючи тільки на власні національні сили, націоналісти мають змобілізувати тих українців, що розкидані по світах. Наприклад, Росія – це великий колос на глиняних національних та економічних ногах. Українці і сьогодні відіграють велику роль у забезпеченні економічного існування Московської імперії. Працюючи серед так званої „східної діаспори”, Орден проведе відповідну роботу серед цієї частини українського люду та підготує її до можливого збройного (і не тільки) протистояння з РФ. І у випадку загострення конфлікту треба буде використати найболючіші місця її економічного базису: нафто- та газогони, комунікації, електростанції тощо.
Позбавивши Росію енергетичного підживлення, ми унеможливимо ведення імперіалістами активних дій проти України. А до того ж закладемо надпотужні міни під її підвалини. Росія має перестати існувати як імперія. Без її повалення та створення на її теренах повноцінних національних держав всіх поневолених народів, у тому числі російського, мирне існування та процвітання Української Самостійної Соборної Держави неможливе.
Другим антимосковським фактором є вже давно існуючий та ефективно діючий ісламський рух опору північнокавказьких народів – „Імарат Кавказ”. Гори горять під ногами московських окупантів вже сьогодні, молодь, зі слів кремлівського карлика Мєдвєдєва, „масово уходить в гори” та приєднується до повстанців. За Чечнею піднялась Інгушетія, Дагестан, Кабардино-Балкарія. Верховний Амір Докку Умаров отримує присяги від мусульман не тільки цих республік, але й всієї Росії, а отже, повстання буде охоплювати все нові регіони імперії.
Скоординувавши наші дії з кавказькими моджахедами та іншими антимосковськими силами Росії, українці зможуть за досить короткий час здолати Імперію зла. Міжнародний антиімперський фронт, заснований у 2007 році українцями, народами Імарату Кавказ, литовцями, поляками та турками, сьогодні веде, в першу чергу, інформаційну війну проти сил зла. Завтра він може відіграти визначальну роль у координації визвольної війни різних націй проти „Федерації”.
Зважаючи на це, Орден у процесі підготовки Національної революції має велику частину своєї діяльності спрямувати на пошук контактів та розвиток антиімперських сил як у Європі, так і на пострадянському просторі. При цьому треба усвідомити, що більшість правлячих режимів є антинаціональними та прислужують транснаціональним корпораціям або Кремлю, а, значить, головну увагу потрібно звернути на позавладні національні структури.
Також нашими союзниками у боротьбі за національне визволення можуть бути ті європейські рухи, що також борються проти поневолювачів. Ірландці, шотландці, баски, каталонці, корсиканці, фламандці – потенційні союзники українського визвольного руху. Гасла „Світ без імперій!” та „За вашу і нашу свободу!” набере нового імпульсу та обов’язково втілиться в спільну антиімперську боротьбу.
Національна революція може відбутися у різні способи. Націоналісти, не є кровожерливими сотворіннями, а тому ми не відкидаємо також і мирних шляхів досягнення мети. Треба докласти максимум зусиль, щоб Революція відбулась мирно! Але, якщо інших варіантів не буде, треба зі зброєю в руках звільнити нашу землю від чужинських і „своїх” паразитів. Поневолена нація має право на будь-які форми і методи боротьби проти поневолювачів. Це закон Божий і людський та цілком стосується нас, українців.
Україна – мононаціональна держава, але на нашій землі мешкає близько п’ятнадцяти відсотків представників національних меншин. Зрозуміло, що у багатьох із цих людей виникне закономірне питання: „Що буде з нами, коли українці здобудуть свою державність?” Відповідь однозначна та не вигадана нами, вона передана нам від наших попередників, а тому є святою заповіддю для нас. Звучить вона так:
Неукраїнці, що разом з українцями ведуть боротьбу за державність нації є нашими побратимами.
Неукраїнці, що не стають під українські визвольні прапори, але не протидіють нашій боротьбі та ставляться толерантно до права українського народу бути господарем своєї долі на своїй землі зберігають всі громадянські права і свободи.
Неукраїнці, що виступають проти національно-визвольної боротьби українського народу є ворогами нації, зі всіма наслідками, що випливають з цього.
Українці пам’ятають, що переважна більшість людей інших національностей, що жили в Україні, у 1991 році віддали свої голоси за її незалежність. Ми вдячні їм за це, але зараз, на жаль, спостерігаємо й іншу картину: в тих регіонах, де відсоток українського населення менший, там все більше вкорінюються імперські ідеологеми, там все більше виникає проросійських структур, там все активніше працюють московські спецслужби, там свої голоси люди віддають за прокремлівські олігархічні партії, що „деруть з них три шкури”. Це викликає серйозне занепокоєння і спонукає нас шукати можливості впливу на ситуацію. У тому числі розглядати силові варіанти нейтралізації антиукраїнських середовищ.
У зв’язку з цим ми закликаємо всіх неукраїнців відмовитися від участі в антиукраїнських громадсько-політичних структурах, бойкотувати будь-які антидержавні акції, не голосувати за злочинні промосковські партії. Геть від Москви! Це у ваших і наших інтересах…
А в українців залишається лише один шлях – всіма силами підтримати творення Національного Ордену та включитися у процес національно-визвольної боротьби.
Слава українській національній революції!
V. НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ – ШЛЯХ ДО СВОБОДИ
Викладене у попередніх частинах цієї праці – ідеї та перспективні плани. Чи вони будуть втілені у життя, чи ні – відомо лише Богові. Але вже сьогодні існують організації, групи, окремі люди, яким набридло бути статистами та сторонніми спостерігачами на своїй, Богом даній землі, які в сучасних умовах повстають проти гніту та несправедливості.
Вже сьогодні невідомі міські партизани проводять свої акції з нейтралізації різних проросійських партій та організацій: палають їх бандитські притони; тріщать щелепи їхніх функціонерів, падають їхні ідоли. Вже сьогодні націоналістична пропаганда запалює все більше людських душ по всій Україні та за її межами. Вже сьогодні націоналістичні вишкільні табори на Тернопільщині, Київщині, Запоріжжі, Донбасі, Одещині, Криму тощо збирають тисячі молодих українців, що готуються до смертельного протистояння з ворогом. Вже сьогодні йде Священна війна за нашу українську Правду та Божі істини!
І у той час, коли політикани брешуть нам про вибори без вибору, сучасні національні месники не базікають про Свободу, вони її виборюють!
Для того, щоб наблизити час постання Національного Ордену, яку б він не отримав назву, необхідно вже зараз всім, хто бореться з режимом внутрішньої окупації та іноземними імперіалістами, чітко усвідомити те, що вони всі є учасниками Священної Війни за Бога, Україну, Свободу.
Той, хто став на цей шлях, виконує історичну місію – наслідує княжих воїнів, козаків, підпільників, повстанців. Саме вони, ці спадкоємці віковічної борні за національні інтереси, будуть засновниками та провідниками майбутнього Ордену Української Надії. Зазначимо, що ця боротьба йде не проти держави Україна, а саме проти тих представників всіх гілок влади та їх приспішників з різних сфер суспільно-політичного життя, що паразитують на поті та крові українського народу та протиставляються законному праву українців мати свою Українську державу.
Одним із головних правил українського націоналіста є „Не зашкодь!”, а тому дії невідомих патріотів мають вже зараз набирати системності, зваженості, злагодженості та ефективності.
На сьогоднішній день світове зло плодить в Україні все нові цілі для саботажних акцій та атак патріотів:
• Кожен політичний злодій, що має депутатський мандат або чиновницьку чи суддівську посаду, обслуговує політичні інтереси Кремля та, при нагоді, накрав в українців грошей, найбільше трясеться за свої статки: багатоповерхові будинки, дачі, престижні автомобілі, яхти і т. інше. Робімо з цього висновки, панове…
• Офіси партій та організацій, що знаходяться „під ковпаком” у російських спецслужб та діють проти держави України і майбутньої державності українців є місцями концентрації ворожої агентури. Як показує досвід, протипожежна безпека в цих приміщеннях перебуває на дуже низькому рівні, а тому в них часто трапляються надзвичайні ситуації…
• Антиукраїнські партійні функціонери; наркобарони і наркодилери; сутенери; власники і директори підприємств, що не виплачують робітникам заробітну платню та поводяться з ними, як з бидлом; видавці та розповсюджувачі антихристиянської та антиукраїнської книжкової та іншої друкованої продукції; власники та працівники електронних та друкованих ЗМІ, що ведуть антиукраїнську пропаганду; писаки-постмодерністи, що десакралізують українські святині; агресивні збоченці-гомосексуалісти – це ті асоціальні категорії населення, що потребують каяття, сповіді, покути та виправлення. Помолімося за їхні грішні душі…
• В Україні не тільки стовбичать символи комуністичної окупації, але й встановлюються „пам’ятники” епохи панування на наші
ЦИТАТА------Багато завдань стоїть перед українськими націоналістами, але „З Богом ми покажемо силу, і Він знищить гнобителів наших…”. У це віримо! А якщо в наших серцях палає вогонь Віри, Надії та Любові, то ми дійдемо до Мети. ----це тільки промови----все й так зрозуміло---Де ті об*єднані, назвемо їх проукраїнськими силами, сили які це зможуть зробити ???? одні сварки в вирішенні одного питання " Хто більш патріотичний ???"---а в цей час антиукраїнські сили попереду яких біжить янгукович з ПР --займають лідерство----й якщо він прийде до влади--------то-----а тут й так все зрозуміло--------
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.