Місцезнаходження:: м. Іллічівськ (Бугів) Одеської області Повідомлень: 809
В політичному Архіві зберігаємо те, про що забувати не можна.
Iз часу 9 березня 2001 року прейскурант зазіхань на владу змінився. «Комсомольці-терористи» отримали від чотирьох до чотирнадцяти років тюрми. http://www.umoloda.kiev.ua/number/231/176/8255/
Чотири роки тому назад. «Комсомольці-терористи» уже почали щиросердо зізнаватися. В Одеському обласному апеляційному суді триває слухання у справі так званих комсомольців-терористів.
Андрій Яковенко визнав діяння, які Карним кодексом (статті 109 і 110) кваліфікуються як дії, направлені на насильну зміну або повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, і посягання на територіальну цілісність і недоторканість України.
Підсудний розказав, що виготовляв і розповсюджував у військових частинах листівки із закликом створення Причорноморської соціалістичної республіки. Так само Яковенко повідомив, що розповсюджував по Україні зацікавленим особам газету «Рада робочих депутатів», яка видається в Москві.
За словами підсудного, він брав участь в одній з акцій протесту у Києві, однак під час вибуху біля будівлі СБУ у Києві він був в Одесі. Нагадаємо, що 10 осіб звинувачуються у вчиненні вбивств, розбійних нападів, зберіганні зброї, терористичній діяльності, захопленні державної влади і спробі повалення конституційного ладу України.
За вироком Одеського апеляційного суду, зачитування якого тривало п'ять годин, громадянина України Олега Яковенка та росіянина Ігоря Данилова засуджено до 14 років ув'язнення. Українець Олег Алексєєв отримав 13 років, його співвітчизники Олександр Герасимов та Богдан Зінченко — по 11 років кожний. Росіяни Ілля Романов, Олександр Смирнов та Анатолій Плєво проведуть за гратами відповідно 10, 8 і 6 років. Громадянин Молдови Євген Семенов перебуватиме в ув'язненні протягом 3 років. І, нарешті, неповнолітню на момент арешту Ніну Польську (громадянку України) засуджено до чотирьох років позбавлення волі умовно.
Місцезнаходження:: м. Іллічівськ (Бугів) Одеської області Повідомлень: 809
Війна реальна і міфічна
… Умовною датою початку творення брежнєвського міфу про «велику вітчизняну» можна вважати 1965 рік. Звісно, певні елементи цього міфу закладалися раніше, як це ми бачимо у фадєєвській «Молодій гвардії». Саме 1965 року 9 травня стало офіційним святом-вихідним. Воно, як ні одне з радянських свят, супроводжувалося численними ритуальними дійствами. Чому остаточне «узаконення» 9 травня відбулося в 1965 р.? Тоді виповнилося 20 років з часу закінчення Другої світової війни. Формально це дата для відзначення ювілею.
…Для чого тодішньому радянському керівництву знадобився фактично новий міф про «велику вітчизняну»? Річ у тім, що тоді виникли певні загрози ідеологічного характеру для радянської системи. У період «відлиги» (кінець 1950-х — початок 60-х рр.) в СРСР з’явилося чимало творів, у яких простежувалося намагання переосмислити радянські цінності та стереотипи. Серед них були й твори, в яких нетрадиційно для радянської ідеології осмислювалися події другої світової війни, зокрема зверталася увага на трагічні моменти. Наприклад, в Україні побачив світ роман Олеся Гончара «Людина і зброя», де ці події трактувалися зовсім не так «оптимістично», як це ми бачимо в згадуваних «Прапороносцях» цього автора. Явище переосмислення цінностей в часи «відлиги» почало набирати для радянської системи загрозливого характеру. Почали руйнуватися колективні уявлення радянських людей, що в перспективі могло б привести до політичних і соціальних змін.
Тому відлига згортається. У 1965 р. (це далеко не випадковий збіг дат) починається систематичне переслідування інакодумців-дисидентів. Над ними організовуються суди. Звісно, це були не ленінсько-сталінські репресії, коли в масовому порядку нищили «ворогів» чи то революції, чи то народу. Переслідування ці мали переважно профілактичну мету. Із активного суспільного життя вилучали «збурювачів спокою». Водночас з допомогою судових процесів відбувалося залякування потенційних «збурювачів». Однак репресивні заходи — це лише половина справи. Вільнодумству дисидентів необхідно було протиставити ідеологічний позитив. І в цьому плані міф про «велику вітчизняну» виявився дуже доречним. Він міг би стати важливим фактором мобілізації радянського суспільства. Адже війна й пам’ять про війну завжди були й будуть потужним чинником суспільної мобілізації.
Мав цей міф не лише антидисидентський, але і певний антизахідний підтекст. У часи брежнєвізму відійшла в минуле «холодна війна» і почалась «розрядка». Радянське суспільство ставало все більш відкритим для Заходу. Чимало радянських людей отримали можливість побувати в капіталістичних країнах, побачити в них високий рівень життя. Навіть у європейських державах «соціалістичного табору» цей рівень був вищий, ніж у СРСР. Такий стан речей породжував у радянських людей певний комплекс неповноцінності. Хоча б частково позбутися цього комплексу можна було з допомогою міфу про «велику вітчизняну». Цей міф ніби переконував радянських людей: так, ми зараз живемо гірше європейців, але ж ми цих європейців визволили. І якби не ми, то чи мали б вони всі ті блага, які зараз мають?
… Які ж основні елементи міфу про «велику вітчизняну», що остаточно сформувався за часів брежнєвізму? Передусім події воєнних років трактувалися не як друга світова війна, а як велика вітчизняна війна Радянського Союзу. У відповідності з цим трактуванням її початок переносився з 1939 на 1941 рр. Хоча реально Радянський Союз брав участь у другій світовій війні з самого початку. Адже початок цієї війни став можливим завдяки підписанню в серпні 1939 р. договору між Німеччиною та СРСР. Після нападу німців на Польщу (а саме ця подія трактується як початок другої світової війни), радянські війська зайняли східні території цієї держави, а трохи пізніше прийшли в Молдавію, Буковину, Прибалтику. У планах радянського керівництва було також і захоплення Фінляндії. Однак горді жителі цієї країни вчинили відчайдушний опір, врятувавши себе від радянських «визволителів». На цьому етапі другої світової війни СРСР однозначно виступав союзником фашистської Німеччини. Про це воліла мовчати комуністична пропаганда, зображуючи захоплення в 1939—1940 рр. Радянським Союзом земель інших держав як «відновлення історичної справедливості».
В свідомість радянських людей цілеспрямовано втовкмачувалася думка, що «справжня» війна почалася лише після нападу Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 р. І ця «справжня» війна була глибоко патріотичною війною радянського народу проти окупантів. Тому вона за аналогією з війною 1812 р. теж іменувалася вітчизняною, до того ж ще й великою. Ця війна свідомо трактувалася як війна Німеччини з Радянським Союзом. Щодо інших держав, які воювали з Німеччиною та її союзниками, то їхні воєнні дії або просто ігнорувалися, або представлялися як малозначущі. Так само малозначущою представлялася матеріальна допомога країн антигітлерівської коаліції Радянському Союзові під час війни. У такому трактуванні було чимало лукавства. Все-таки не варто дивитись на події Другої світової війни як на війну двох держав — Німеччини та СРСР. Панорама цієї війни була набагато ширшою.
Також проблематичним є трактування цієї війни як вітчизняної для всіх народів СРСР. Чи була ця війна вітчизняною (в її радянському розумінні) для прибалтів, кримських татар, чеченців? Чи була вона вітчизняною для жителів Західної України, які встигли скуштувати «принад» радянської влади і в 1941 р. вітали німців як «визволителів». Найпарадоксальніше, що це часто робили ті самі люди, які два роки тому як «визволителів» вітали радянські війська. А росіяни? Навіть вони, виявляється, далеко не всі хотіли захищати «соціалістичну вітчизну». Згадаймо генерала Андрія Власова і його «Русскую освободительную армию» (РОА), в якій служило, певно, не менше росіян, ніж у загонах УПА. Чи не варто задуматися над тим, чому так багато «зрадників» виявилося серед російського народу?
Адже лише за офіційними даними у Другій світовій війні загинуло близько 20 мільйонів радянських людей — вдвічі більше, ніж німців. Однак пізніше виявилось, що 20 мільйонів — це «лукава», явно занижена цифра. До сьогоднішнього дня історики не можуть встановити точну кількість жертв з боку Радянського Союзу. Однак є небезпідставна думка, що ця кількість десь у два рази перевищує 20 мільйонів*. Ці жахливі цифри говорять про те, Радянський Союз отримав перемогу над Німеччиною передусім завдяки численним людським жертвам. Це проста істина, яку вперто в нас не хочуть помічати.
…Цей міф залишився після розвалу СРСР та успішно дожив до наших днів. І це незважаючи на те, що за останні роки і в Росії, і в нас, в Україні, з’явилося чимало творів, у яких спостерігалося намагання переосмислити радянське уявлення про «велику вітчизняну». Лише одні публіцистичні бестселери В.Суворова чого вартують! На жаль, доводиться констатувати, що й на сьогодні абсолютна більшість українських ЗМІ виявилася не готовою до всебічного осмислення й феномену «9 Травня», і реалій другої світової війни. Вони просто пливуть за течією, ретранслюючи міф про «велику вітчизняну». Хоча я далекий від того, щоб звинувачувати в цьому ЗМІ. Адже вони так чи інакше відображують колективні уявлення суспільства. Й така реакція ЗМІ на «День Перемоги» лише свідчить: наше суспільство так і залишилося багато в чому радянським і воно не здатне ні відкинути, ні переосмислити радянські міфи.
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»
Повний текст статті дивимося на сайті: http://www.day.kiev.ua/136691/
Коментар:
1. Незважаючи на те, що даній статті виповнилося три роки, вона досі є актуальною для українського суспільства;
2. В статті названі неправильні цифри людських втрат з боку СРСР та Німеччини під час Другій Світовій війни: з боку СРСР (за офіційними даними) загинуло не менше 27 млн. чол., а з боку гітлерівської Німеччини - 9 млн. чол. або втричі більше.
Місцезнаходження:: м. Іллічівськ (Бугів) Одеської області Повідомлень: 809
Забутий «День Перемоги»
Запитайте будь–кого з наших громадян, що таке «3 вересня». Навряд чи хто–небудь, навіть зі старшого покоління, відповість вам. А запитайте про «9 травня» — то майже всі згадають, що це — «День Перемоги» (дехто додасть: «над Німеччиною»). А 3 вересня — це також День Перемоги, тільки над Японією. «День Свята Перемоги над Японією», як було сформульовано в наказі Верховного головнокомандуючого І. Сталіна №373 від 03.09.1945. Ніхто цей наказ не скасовував, але ніхто цей день і не пам’ятає, і не святкує. Чому в СРСР «забули» про це «Свято Перемоги», пояснень може бути багато...Я не пропоную зараз шукати причини таких зигзагів радянської «історичної пам’яті», як не маю наміру брати до виконання наказ Сталіна і святкувати. Але вважаю, що, згадуючи про цей день в історії, ми маємо нагоду поміркувати над уроками тієї війни, яка почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу і закінчилася 2 вересня 1945 року підписанням акту про капітуляцію Японії. Війни, яку в усьому світі називають Другою світовою війною і яка в нас досі вважається нібито «чужою» війною.
Назвати речі своїми іменами
У нас прийнято згадувати і відзначати 22 червня і 9 Травня, говорити про «учасників великої Вітчизняної війни», але ми майже не пам’ятаємо про 1 та 2 вересня. Навіть назви війн нас привчили писати по–різному — одну з великої літери: «Велика Вітчизняна війна», а іншу — з маленької: «друга світова війна». Чи правильно це, чи справедливо? Адже «Радянсько–німецька війна», яку в нас прийнято називати «Великою Вітчизняною війною», була складовою частиною «Другої світової війни» і протиставляти одну одній безглуздо. «Учасники Великої Вітчизняної війни» є водночас «учасниками Другої світової війни».
Я розумію, що мої міркування викличуть роздратування у багатьох ревнителів ідеологічної чистоти, які сприймають терміни «Радянсько–німецька війна» та «ветеран Другої світової війни» ледь не як «замах на святощі», як образу. Але ображатися не варто. Називати речі своїми іменами не означає принижувати їх. До того ж, ніхто нікому не забороняє вживати термін «Велика Вітчизняна війна» і влаштовувати гучні святкування з «фронтовими 100 грамами» в ті дні, які, за логікою, повинні бути днями скорботи, вшанування пам’яті загиблих. Але ніхто не має права вважати, що лише його точка зору є правильною і, тим більше, нав’язувати суспільству своє бачення минулого як абсолютну і незаперечну істину.
Час іде, світ змінюється
З часу закінчення Другої світової війни минуло вже 62 роки, і сьогодні, на початку III тисячоліття, ми не можемо сприймати її події через уявлення 40–х років ХХ століття. Невже ми й досі повинні дивитися на сучасних німців, японців, італійців, болгарів, румунів, угорців і фінів як на ворогів, як на «переможених», тільки тому, що колись наші діди воювали по різні боки фронту. З плином часу ми все більше усвідомлюємо, що в тій війні були не лише переможці і переможені, а були, насамперед, жертви війни і військові злочинці, причому по обидва боки фронту. І ми, незалежно від того, чиї предки були у тій війні переможцями, а чиї — переможеними, мусимо шанувати пам’ять усіх жертв війни і пам’ятати про злочинців, незважаючи на те, під якими прапорами вони ховалися. Тих, хто розпалює війни — одиниці, тих, хто потерпає від війн — мільйони. Війну дуже легко розпочати і дуже важко закінчити. І ми ніколи не позбавимося загрози нових війн, якщо не усвідомимо відповідальність кожної людини за дії тих, у чиїх руках опиняється державне кермо. І це — один з найважливіших уроків Другої світової.
Усвідомлення війни як величезної трагедії, як братовбивчої бойні, як величезної несправедливості дозволяє нам звільнятися від пропагандистських штампів, дивитися на війну без упередження. Саме тому використання наукового терміну «Радянсько–німецька війна» замість ідеологічного «Велика Вітчизняна війна» є цілком обгрунтованим. У будь–якій війні беруть участь щонайменше два учасники. І якщо для одного з них війна може бути справедливою, то для іншого вже точно — ні. Тому термін «Велика Вітчизняна війна» може мати лише обмежене використання, так би мовити, по один бік фронту, але замінити ним назву «Радянсько–німецька війна» не можна, бо в цьому випадку виходить така нісенітниця, що Гітлер, Муссоліні, Манштейн і Паулюс були «учасниками Великої Вітчизняної війни». Абсурд!
Так, абсурд, але це не так смішно, як може здатися на перший погляд... Розповідає канал «Інтер» про Харків під час війни і повідомляє, що «розв’язавши Велику Вітчизняну війну, німці почали наступ на Харків». (Виходить, що і для німців війна була «Вітчизняна», раз вони її почали). Виступає у Верховній Раді України народний депутат із Севастополя і говорить про німецьких та інших іноземних туристів, «учасників Великої Вітчизняної війни з боку переможених». Ви відчуваєте, як безглуздо звучить це формулювання, і як «проситься» поставити сюди науковий термін «Радянсько–німецька війна». На жаль, ідеологічні забобони інколи виявляються вищими за здоровий глузд.
«Рівні» та «прирівнені»
Тепер подивимося на законодавство. Позаминулого року нам з гордістю повідомили, що нарешті «учасників бойових дій війни з Японією за статусом і обсягом пільг прирівняно до учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни». Це дуже добре, але давайте задумаємося над цими словами. Якщо тих, хто воював з Японією у 1945 р., лише в 2005 р. прирівняли до учасників війни з Німеччиною, то треба розуміти так, що 60 років вони не мали рівних прав, що вони були нібито «ветеранами другого сорту»? Виходило, що ті, хто воював проти Гітлера, були «правильними» ветеранами, а ті, хто проти Японії, якимись не такими, «неправильними», чи що? І лише зараз, через 60 (!) років, одних «прирівняли» до других... Тобто знадобилося аж 60 років, щоб відновити справедливість!
Але чи дійсно вона відновлена до кінця? Вслухайтеся в це слово «прирівняли». Чи не здається воно трохи образливим, принизливим, таким, що і сьогодні поділяє ветеранів на різні сорти. Одні «рівні», а другі до них «прирівнені». Такий поділ був правилом в СРСР і, на жаль, ми не позбавилися цієї несправедливості й досі. Хочеться запитати: невже в США чи Великій Британії також ділять своїх ветеранів на тих, хто воював проти Німеччини, і на тих, хто воював проти Японії? Думаю, що ні, бо там користуються науково і юридично точним, політично нейтральним терміном «Друга світова війна».
Один статус — однакові права
То, може, і нам нарешті потрібно так зробити. Запровадити в законодавстві термін «Учасник Другої світової війни», який би поширювався на тих громадян України, які брали участь в усіх війнах, що були з 01.09.1939 р. до 02.09.1945 р.: Німецько–польській 1939 р., Радянсько–фінській 1939—1940 рр., Радянсько–німецькій 1941—1945 рр., Радянсько–японській 1945 р., на тих, хто воював у складі УПА, в партизанських загонах, в арміях країн антигітлерівської коаліції, служив в Ірані тощо. Тоді не потрібно буде нікого прирівнювати, бо всі ветерани будуть мати один статус і однакові права. І це буде історично справедливо і юридично правильно.
А 1 та 2 вересня добре було б зробити днями Пам’яті жертв світових війн. І якщо для нас слова «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» є спонуканням до дії, а не лише красивими, але порожніми, словами, то варто в ці дні приходити на могили полеглих в обох світових війнах (про Першу світову ми зовсім забули!), покласти квіти і згадати про всіх невинних жертв тих страшних війн.
Місцезнаходження:: м. Іллічівськ (Бугів) Одеської області Повідомлень: 809
Сьогодні - 70 років з дня початку радянсько-фінської війни
У 1939 році радянські війська інсценували напад з боку фінів і пішли в наступ. Протистояння (офіційні дані) забрало життя близько 200 тисяч чоловік і тривало трохи більше ста днів. Це була найхолодніша зима 20-го століття. Тому війну ще називають зимовою. Є у неї інша назва - невідома. Чому - в матеріалі Акима Галімова. "Приймай нас, Суомі - красуня". У цій фінській пісні, переробленій радянськими солдатами, є такі слова: "Віднімали не раз вашу батьківщину, ми приходимо її повернути". З такими думками рівно 70 років тому солдати Червоної армії перетинали межу з Фінляндією. Вони думали, що допомагають пролетаріату сусідньої країни. І лише після розпаду Союзу історики скажуть - це була не визвольна, а загарбницька війна. СРСР напав на Фінляндію. Завдання Сталіна - відсунути межі від Ленінграда. Вже велася Друга світова, і радянське командування побоювалося нападу на місто. Мирні переговори з фінами про передачу частини території зайшли у безвихідь.
Хенрік Мейнандер, професор університету Хельсінкі:
- Причина очевидна. Фінський уряд не був готовий віддати частину своєї території Радянському союзу. Настрої в країні - "ні п'яді своєї землі". Позиції в переговорах були дуже жорсткими. Автор книги "Історія Фінляндії" - професор Генрік Мейнандер - розповідає: Сталін планував захопити країну за три-чотири тижні. Але все затягнулося на 105 днів - фіни запекло чинили опір. У бій йшло все. У фінських солдатів не вистачало зброї, саме вони придумали саморобну вибухівку - запальну суміш "коктейль Молотова". Не дивлячись на чисельну перевагу радянських солдатів, супротивник мав свої переваги.
Хенрік Мейнандер, професор університету Хельсінкі:
- Це було поєднання особливостей клімату - дуже люті морози, і місцевості - великі ліси. Крім того, в Радянській армії практично не залишилося досвідчених командирів із-за сталінських репресій 30-х років. Радянський Союз виграв війну та відсунув межі. Але якою ціною - по різних підрахунках, до на півмільйона чоловік загиблих. Фінляндія втратила в 15 разів менше.
Маленька фотографія розміром з ніготь - це єдиний доказ участі в радянсько-фінській війні. Катерина Смирнова в 39-му потрапила на фронт медсестрою. На санітарному поїзді вони вивозили поранених. Катерина Смирнова, учасниця радянсько-фінської війни (1939-1940): - Обморожених було - кожного разу ми їхали, був вагон замерзлих. Тому що при пораненнях, сніги по коліно, вони лежать в снігу. А в чому вони ходили - в обмотках, в шинелях, і ось в таких штуках, як намальовано, в будьонівках. Будьонівка і шинель - ось і весь одяг в 50-градусний мороз. Це і було однією з головних помилок радянського командування. Більше половини солдатів загинула не від ран, а від холоду.
Його дід у Фінляндії воював в українській 44 - ій дивізії. Була і така. Її сформували в 39-му з резервістів Житомирської області. 17 тисяч солдатів.
Леонід Костюк, глава добродійної організації "Пам'ять":
- Це булі кріпкі селяни, багатодітні батечки, працівники, люди, які жадали працювати на землі, вирощувати хліб, але не воювати. Леонід зі своїм другом скульптором створили ескіз пам'ятника загиблим в радянсько-фінській війні. Сам монумент встановили нинішньою восени у Фінляндії.
Віталій Рожік, скульптор:
- У нас же там і напис. Україна молитися за душі загиблих, за душі українців, фінів, росіян, німців, всіх тих, які загинули. Із 17 тисяч українців, мобілізованих тут, в Житомирській області, додому повернулися одиниці. Про загиблих не писали в підручниках історії, їх не нагороджували орденами посмертно. У невідомій війні і герої невідомі.
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.