От таке повідомлення я отримав на імейл: "Доброго дня. Мене звуть Костянтин Хмара. Пишу вірші, пісні. Дозвольте запропонувати до Вашої уваги деякі із своїх творів. Друкуюсь в інтернеті та в часописах України, Росії, Німеччини, Канади."
і декілька творів, які доволі цікаві як на мене! ось наприклад:
Море Тепер ти знаєш, що таке любов? Тепер ти знаєш, що таке самотність? Це не тоді, коли ти один. Ти можеш бути оточений сотнею, тисячею людей, і не просто людей, - це можуть бути твої друзі, близькі родичі. Але й серед них ти самотній. І всі твої близькі далебі не близькі твоїм думкам, твоїй душі. Так, ти не один, але ти самотній. Я знаю, де витоки тих магнітних річок, якими оповита душа, в яких захлинулася свобода. Я ніколи тебе не відпущу... Я ніколи тебе не впущу. Ні в оселю, ні в душу. Твої руки назавжди скуті намистом пристрасті. Ти – полонений і ніколи не станеш вільним. Легіони моїх жарких слів, армії мого дихання, списи і колісниці моїх думок поневолили тебе. Я ніколи тебе не залишу. Ти п'янієш від горя, божеволієш від самотності, не знаходиш себе. Але я завжди прийду до тебе на допомогу. Я дам тобі надію. Хіба треба нам шукати мотив, причину, зачіпку... та все, що завгодно ...? Ти тонеш, я знову і знову прямую до тебе у своєму дряблому човні. Біда в одному. Це море не має берегів. Мені нема до чого причалити, щоб дати тобі притулок. Мій маленький дряблий човен не витримає двох. Єдине, що я можу – виловити тебе з води, вдихнути у твої легені своє дихання і знову відпустити. І ти знову борсатимешся у безвиході, задихаючись від вічної боротьби, захлинаючись страхом і відчаєм. Ось ти підіймаєш руки догори і з силою занурюєшся у воду. Темні води з радістю розступаються, щоб прийняти твоє змучене боротьбою тіло. Ти гадаєш, вони тобі допомагають? Я спостерігаю за тобою і, вже вкотре ти намагаєшся зробити це. Ще мить, і твоє тіло навіки залишиться у воді. Ти ніколи не піднімешся над водою. Але ні, я не дозволю тобі цього зробити, я ж бо поруч. Я ніколи тебе не залишу. Я завжди буду з тобою. Ти намагаєшся відштовхнути мої руки, занурюючись у воду, вдихаєш її повними грудьми. Дурнику, тобі не вдасться піти. Любов безсмертна. Пам'ятаєш, я обіцяв, що ніколи тебе не залишу. Так і буде. Ми завжди будемо разом. Я ніколи тебе не відпущу. Вдих, поштовх, ще вдих і знову поштовх.. Так, так, ти знову почав дихати... Твої губи ворушаться, але голосу не чутно. Я читаю по губах: «Господи»... У важку хвилину ми завжди згадуємо про Бога, про Вище, про Вічність. Але чомусь боїмося цїєї вічності. Але Бог і є – любов. І лише він направляє наші стопи на шлях праведний. Ми йдемо, ведучі любов'ю, в невідомий світ і намагаємося розгледіти у темряві. І в темному тунелі від факелів нашої любові нам іноді лишається лише кіптява. Але навіть на ній ми намагаємося накреслити імена наших коханих. А на наших долонях назавжди залишається темний слід кіптяви. Нам вже немає дороги до раю, нам не дозволено торкатися святих, щоб не заплямувати їх білосніжний одяг. Може тому і не знаходить нас рука Господа, що боїться залишити темний слід в тунелях наших душ? Ти беззвучно плачеш і тремтиш. Від холоду, від безсилля, від напруги і відчаю. І здається від цього холодне море стає ще більш бездонним. Твої очі повні ненависті, але ти просто не розумієш, наскільки вище за всі наші клопоти те єдине вічне і непереможне відчуття, яке примушує нас спалювати наші душі. Воно непереборне. Це любов. Хіба не про неї ти мріяв, хіба не вона потрібна тобі більш від усього на світі? Більше повітря і світла, більше життя. Хіба не вона? Тепер вона назавжди з тобою. Не втрать її. Не проміняй її. Ні на повітря, ні на світло ... ні на життя. ... Тепер ти знаєш, що таке любов? … Це море не має берегів.
ПЕРША НIЧ Ти так дивитись любиш у садок Як осiнь заплiтає свiй вiнок, У спорi з листям грає сяйвом фарб, Вплiтає в листя золотавий скарб. В повiтрi пахло маревом жоржин, Дивуючись,спинився часу плин, В одне сплiтались тiл легкi вогнi, Вiдображались тiнню на стiнi. Ти мрiяла, що вас у рай несе, Ти так хотiла, отже,мала все. Погасло свiтло-наче згас весь свiт. То був лише даремних мрiй полiт. Ти думала,що це-дорога в рай, Лiтала за далекий небокрай, Бо час спливав сльозою по щоцi, Ти обрала синицю у руцi. I ти вдавала,що це- справдi Вiн- Та мрiя,що iз глибини глибин, Єдиний,Перший,вартий тисяч прав, Хто ж у тобi мрiй пагони зламав? Ти вiддала йому своє життя, Ти знала,що не буде вороття, Не змиють сум нi сльози,нi вода. Спитай себе:що вiн тобi вiддав? Де вiн знайшов такi п'янкi слова? Здавалося-природа ожива Ти вiддала усе - що й не могла, Неначе й вiн тобi дав свiт тепла. Як нiжно вiн в лiлеях рук топив, Вiн їв тебе i пив, але ж не жив. Шукала з шалом у очах тепло, Але давно їх снiгом замело. ...Не золото у листi, швидше - мiдь. Що грала добре аж до сліз болить, Так гірко пізнавати дивну річ- Ніколи вже не прийде перша ніч...
* * * Был царем,чтобы не быть пешкой, Но вернулся в никуда. Развязала мне язык грешный Неразумная вода. И со вздохом, за глотком крепким Выливается душа, Оборвалася моя лепка И не стоит ни гроша. Латы снял или замки - голый Я стою и не боюсь, Небо слушает мое соло И смеется, ну и пусть. Страшно раньше было, что нежность, Силу, слабость не простят, А теперь мои следы снежной Стаей искорок летят. Запирал все окна и двери И в решетках видел свет, И не мог простить себе веры Что лучей в помине нет. Закатилось солнце за ветви, Подмигнуло в темноте, Мы растаяли, мы - как дети, Мы нашли мир в простоте. Я сравнил вчерашний день с этим И понятно мне сейчас- Лишь одно добро всегда светит И не ослепляет глаз. ЧУЖА ЛЮБОВ Блукає десь самотня Маргарита, I жовтi квiти в'януть без уваги, А я не змiг життя своє змiнити, - Забракло чи то сил, чи то вiдваги. Напевно дивне неземне кохання, Передусiм звичайнiстю, красою. Та це нiтрохи не моє надбання, - Моi нi справи, нi слова не гоять. Щити мої розвилися у стiни, I знов чужу любов екзаменую. Моє тепло, лише з'явившись, гине, I знов душа обпечена шкодує Шукаю свiтла, але нищу лiто, Що додало б довiри i наснаги ... Блукає десь самотня Маргарита, I жовтi квiти в'януть без уваги.
Любове... Душа-то храм, а Бог- то є любов Кохання вище сонця пiднiмалось, Немов троянда у саду цвiло, Iскрилося, святим вогнем палало. Смiялось передзвоном кришталю, У росах чистих вранiшнiх купалось, Тихенько шепотiло -"Я люблю" Кайдани зла iз рук моiх знiмало. Я нiс його крiзь терни i пiтьму, Цвiла любов-свiтилися долонi. I зазирали зими у весну, Лишалися в її п'янкiм полонi. Лилось кохання мов стрiмка рiка, Ламало перешкоди i шумiло. До рук моїх торкнулася рука- Вони перетворилися на крила. Дуетом лилося сердець биття I в унiсон пiдспiвували квiти. Так на землi з'явилося життя, З'явилося палати,а не тлiти ! Допоки розпускаються квiтки I рiки витiкають в буйне море Лише любов'ю свiтяться стежки, В нiй - сенс життя, в нiй iстина говорить БІСЕР Я так стомився жити, - Навкруги свiтло лити, Ховатися в пiтьму. Душа моя блукає Забродою, шукає, Може себе саму. Що треба, щоб ожити, Вiдчути смак, горiти Негаснучим вогнем? Може не прагну, - мрiю I жеврiю i тлiю, Нiччю живу, не днем. Та нi ж бо, - я прямую До сонця, але чую - У скронях аж трiщить - То небо стелить лунко Слова нових гатункiв, Та все одно болить. Я падаю у трави, Топлюся у загравах I попiл в очi б'є, I хочеться розбитись, На мiсяць вовком вити, I вигризти своє. Я так стомився битись За сонце , злитись,грiти- Я хочу, щоб хтось грiв. Знайти б струмочок тихий, Покликати пiд стрiху Зефiрних голубiв. * * * Ветер седой горделиво В роще колышет мечту. Я же душою строптивой Снова желаю не ту. Вот она взором одарит, - Небо запахнет весной, Тут же, как плетью, ударит, - К ложу пойдёт не со мной... Месяц - как яблока долька, Светит прожилками боль. Ты не со мной, да и только, Ты же всегда не со мной. Я опьянён болью этой, Горечью сладостных слов. Мне не хватает с рассветом Чистых твоих куполов. Волос не стелется шёлком, Кожа не дрогнет вночи ...Ты не со мной, ..да и только... Сердце, не выдай, молчи. Не потревожу, при встрече Взгляд отведу, промолчу. Если любовь лишь калечит, Боли её не хочу. * * * Ти-мудра пташка, ти завжди цiкава, Твоя весна навiк здолала час. Ти загадкова завжди i ласкава, Така ж принадна, як i в перший раз. Пашiє серце хмелю дивоцвiтом I цiвка сонця сiється на нас. Твiй погляд знов дає наснагу жити, З тобою кожна мить - це перший раз. Ти - завжди свiжа, витончено-нiжна, Тендiтна i незламна водночас, Спокуслива, п'янка, свята i грiшна, Така ж прекрасна, як i в перший раз.
* * * Зацілуй мене тишею, Світлих дум полонезами, Що, мов соком березовим, Рядна сонця розвішують. Заколиш мене колосом, Стиглим небом вечірніх див, Щоб я знов воскресав і жив У всесвітньому голосі.
* * * Я Вас зустрів, хоч і не сподівався Зустріти сонце в царині пітьми. Чи я зміцнів, чи, може, я зламався, Та йшов у латах в гості до зими. Ви в мою душу влились первоцвітом, Пробивши сніг моїх пісних думок, Це Ві мені подарували літо І я побачив, що до раю – крок. Тепер пірнаю у у палітрі новій,- Пастелі у мереживах надій. Мене живить єдине Ваше слово, Бо є стихія в іскорці малій. Я 1 Місяць грає на віолі, Срібнолиций, сивочолий Сонця син. Прислухаюсь до музики, Я вже вільний, це аж дико, Я – один. Лиш хотів лишити спокій, А тепер – хмаринок кроки По щоці, Щастя навіть і не сниться, Ні журавки, ні синиці У руці.
* * * Пусть скалят зубы те, что для рая, Готовят тризну, Я пью те капли, что выжимаю Из тусклой жизни. Я – ангел, с неба упал на землю, В дребезги – крылья, Во мне неправды мои не дремлют, Всё стало былью. О, Боже, больно терять надежду И жизнь просрочить, Зачем же снова ты, как и прежде, Беду пророчишь. Грехи, сомненья выли и пели, Меня терзали. И капли боли моей звенели, В поля вонзаясь. Восстану бунтом, кистень да колья, Решётки выбью, Возьму остатки земли застолья И залпом выпью. ТВОЇ ЛИСТИ Я так люблю твої листи, Бо в них твого тепла частина, Це – найдорожче, це – безцінне, Це вириває з самоти. Я так люблю твої слова, За ними – теплота безмежна, Гортаю тихо, обережно Листи, і серце ожива. Вдягнувшись вітром, мов свята Душа, мов сонця наречена Коли ти думаєш про мене - Промінь краплини у листах. Моє джерельце, я люблю Ту воду, що тече з потоків Небес твоїх, святих, високих, Я в ній печаль свою топлю. І оживає небокрай, Навіть коли життя безбарвне, Сонце засмучене, негарне, У цих листах живе мій рай. * * * Ты несла кувшинки С талою водою, Шла неосторожно, Расплескала ложь. Я был слишком тёплым, Я горел звездою, Но теперь руками Сердце не возьмёшь, … Однажды я уйду совсем ! Я оставил душу В тучных лазаретах, Я оставил сердце В лагерных флажках. Я скитался глупо В небе на комете, Будто-бы не видя Цепи на руках… Однажды я уйду совсем. Ты к себе манила И ходить учила, Чтоб я слепо думал, Будто полечу, Ты своим обманом Жизнь мою купила, За любовь и верность Я теперь плачу,… А думал, что уйду совсем…
* * * Крізь очей твоїх зіниці, Через імпульси незримі Потрапляє у криниці Мого мозку насінина, Проростає в серце, в душу, У життя, брунькує, квітне, Надихає мене й душить, Спалахне, а потім блідне. Жадібно ловлю твій подих, В такт щоб дихати з тобою, 1Почуття це з глузду зводить, А наречене любов’ю. Складова усіх клітинок – Це – жага, нестача, голод, Серце грає сон невпинний Лиш для тебе, моя доле. Ненароком в бік мій глянеш, Мов народжена крилата, Я пишаюся і тану, Кожен погляд твій – це свято. Коли ти женеш і лаєш Я гублюсь, не розумію, Ніби ти цим вибиваєш Грунт з під ніг моїх, - надію. Боже, як тебе кохаю, Ніжний, світлий, теплий, чистий, Моє сонечко, мій раю, Мій солодкий, мій барвистий... Твої руки, твої кроки.... Я сліди твої цілую, Мій вельможний, мій високий, Може ти мене врятуєш. Якби пальців твоїх море Ніжно вік моїх торкнулось, Я б відкрила справжні зорі, В них би туга потонула. Я не хочу щось над силу, Лиш очей блажений світоч, Ти не можеш буть немилим, Хоч у мріях не зігріти. Знаю, це – хвороба, проза Чи нап’юсь з твоїх потоків ?... Я чекаю у тривозі, Коли згасне біль високий. Я ловлю твій погляд Жаром непохитним І вбачаю лезо Ніжним і тендітним Я не розумію, Вірити не хочу В те, що не для мене Квітнуть твої очі. СМУГА Життя моє таке смугасте, То смуга біла йде, то – чорна, Можу іти, і раптом впасти, То все вродливе, то потворне. Та є ще смуга незбагнена, Де й чорне і сліпучо-біле. Вона найважливіша, певно, Бо тільки в неї дивна сила. Вона у спокої, в тривозі, Виснажує і враз тамує, Все можу в ній, але не в змозі Без неї жити, бо не чую Ні мрій, ані вагань всесильних Не бачу ні землі ні неба, У смугу ту я влився щільно, Це – смуга з почуттів до тебе.
ВОДА У ДОЛОНЯХ Я взяв води прозорої в долоні, Милуюся і радісно дивуюсь, І світиться захоплення на скронях, Бентежну радість навкруги малює, Коли захочу пити – ось вода, Зігріє душу ніжна прохолода, Мов і не знав я, що таке біда, В душі – лиш весен яблуневий подих. Переливає сміхом, променить, Шалений вихор в душу мчить босоніж, І хочу я розлитись не на мить, - Навік водою у твої долоні.
БЕЗСМЕРТЯ Смерть не страшна, жахлива її постать, Який метал зозуля нам кує? Лиш навеснi, коли не прийде розталь, Ти зрозумiєш - серце справдi б'є. Недолiкiв моїх не долiчитись, Не долiкуєш, може й не збагнеш. Не кожен келих можна й треба пити, Земля i небо вже не мають меж. Не всi вовками стануть вовченята, Та всi захочуть в дивнiм свiтi жить. Всi в цьому свiтi вимушенi грати, Вогонь горить, та то все – тільки мить. Осiннє золото себе знецiнить Коли дороги замете зима, А твої руки все ще пахнуть сiном, Хоча в тобi вже зеленi нема.
Він, а не вона… Так, біль – це він, а не вона… І річ не в тому, що то – мова… Ніяких втом, лише умови, Що не образа - то стіна На згадку спільний водограй Лишиш, і знову – до шпаківні, Та я собі удам все рівно, Що то був рай,… та що за рай? Пашіє сонце у очах … Я так молив, я так молився, І злив, і сам на себе злився, Лиш тінь тримаючи в руках. Я в тебе душу переклав, Але його! щоразу очі… Я забуваю, що я хочу, І хто мене в тобі тримав. Я б загубився у очах Твоїх, щоб вічно там лишитись, Аби щораз промінням литись До рук, що на твоїх плечах. Дым Видишь, мама, ангелы летят. Как горят святые их глаза! Как же я хочу сейчас туда, Где остался мой такой же взгляд! Так тревожно в омуте ночей. Ни спросить, ни взять, ни удержать, Места нет на сердце, чтоб прощать, Нет еще для тех оков ключей. Я почти сумел, почти не смог Одарить себя, себя дарить, Озарить, зарницею разить. Кошкой терся и лежал у ног. Видишь, мама, ангелы во мне Все перевернули, отпусти И заклей глаза мои, прости… Сколько томных лет я шел во сне. Я зажегся факелом живым, Я горячий, светлый, как заря. Будто и не мимо и не зря. Как же мне не превратится в дым?
Заклинання Десь угорі сонце горить тьмяно Я загорну жмутки промінь в себе І дам тепла, щоб зажили рани, Мрію вдихну і відпущу в небо. Я так люблю ніжне його тіло, Що променить краплями зір соку Я розпростав свої стрімкі крила Щоб замолить збуджений свій спокій. Небо впаде і огорне літом, Радо вберу подих його мрійний Душу свою я просякну світлом, Щоб не забуть, що я таки сильний. Світанок ночі Ось вечір барвами пачулі Віллється в душу і сп’янить, І знов мене вона розчулить - Та дивно давня вічна мить… Ця мить потворно неповторна, Зваблива, добра і страшна, Укупі візьме біле й чорне, Розбавить келихом вина. Бузком просякнута шипшина І мотлох дивних почуттів Розчинять світ, немов провина, А мою душу й поготів. Немов засну і пригадаю Очей дитинства широчінь, Що загубили серед раю До мого спокою ключі. Далекий приворотний вітер Повіє запахом води, Калюжі-кола, наче квіти, І я пірнаю весь туди… Але не час водою литись, Шляху не видно у пітьмі… Шкода, що ми уже не діти, Шкода, що ми тепер німі…
Ответ Снова дождь До краев наполняет бокал И за каплею капля – слезами душа. Ты не ждешь Так, как я тебе верил и ждал Растворяясь в минутах, туманом дыша. Снова грусть Щемлет где-то, сжимает виски На душе – ничего, только гул пустоты Ну и пусть Небо рухнет от этой тоски, Я оставлю все грозы, в которых есть ты. Я боюсь В не твоих потеряться глазах, Чтоб надежда моя не разбилась о свет, Не вернусь Ухватиться за лучь в небесах, Но останусь, чтоб так и не слышать ответ. ОМАНА Пожовклою осінньою травою У сходу, чи-то заходу промінні Повз мене і крізь мене у сувої Повзе пронизливе до щему тління. І падає земля, і світ кружляє, І я тепер один на цій планеті Я весь той час, що був у мене, згаяв В залитих тугою глевких тенетах. В моє драглисте серце вкорінилась, Пустує, пестить надпуста отрута … Але я так жадаю мати силу… Але я так жадаю бути… бути… …Самотній острів серед океану Вбирають хвилі берегову душу В полон беруть, насаджують оману, А стиглий захід мої очі душить. Лози золою, залозою злою Поманить зміна, та мине в омані, Так рано норов рану не загоїть І грають очі, у заграві тануть. На гору горнуть і горять прегарно, У них вогонь навіки льодом стане. І хмари, наче мари – міра марна, Латають лати – карані і карні. Бузок овитий димом тютюновим Бентежить душу, млосно кроки лічу У ніжні очі сиві лину знову, Донизу серце впаде – наче ближче... …та більший біль… Запалення Ні, не болять давні рани. Знову хворію снами. Доньками і синами, Прадідами, дідами. Очі мої спрагли, Вкотре в руках – попіл. Серце без вод чахле В душу впліта опір. Вростають в очі ночі, дні – Моїх Батуринів вогні. Мені мій біль катує мить, Мені болить, що не болить Моїм братам жага землі. Імла рождається у злі – Коли слабкі, коли малі. То – мого серця люта бранка, Богом зневажена коханка, Яку вже сором і згадити… Та не болить це тобі, брате! Ні, не болять мої рани. Очі спекли тумани Ні, не болять вбиті весни, Тим, хто вже не воскресне. Спалахи-ночі сполохали дні. Моїх Батуринів вічні вогні. …Серце без вод чахле В душу впліта опір.
Портал Українців Одещини Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове. Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.