Серед одеської літературної молоді було чимало шанувальників творчості Кобзаря. Наприклад, Іван Гайдаєнко, який у роки війни служив певний час на кораблях Волзької військової флотилії. Колись він згадував, що у Саратові діяла радіостанція імені Тараса Шевченка. У передачах цієї радіостанції брав участь і він.

Уже після війни, коли Іван Петро­вич очолював Одеську обласну організацію Спілки письменників України, легендарний моряк став ініціатором встановлення пам'ятника Кобзареві в Одесі, у пар­ку його імені.

До палких шанувальників творчості Тараса Шевченка належав Петро Трохимович Маркушевський. На відмінно закінчивши Літинську середню школу, що на Вінниччині, він вступає до Одеського університету, на філфак. А потім була війна, Сталінградська епопея. Бойовий шлях від Волги до Дунаю.

«Мужність і відвагу проявив командир батареї 140-го мінометного полку капітан Маркушевський П.Т., який під щільним вогнем переправився через річку Дунай, дістався на одну з висот, з якої добре спостерігалися вогневі точки супротивника. По цих точках капітан Маркушевський відкрив сильний вогонь, у результаті чого вони були подавлені. Цим самим він забезпечив успішну переправу нашої піхоти через річку Дунай та її просування».

Там, на війні, молодий офіцер часто згадував рядки улюбленого поета. У мирний час Петро Трохимович досліджував роль слова Тараса Шевченка в героїчній боротьбі рідного народу і видав кілька книжок, присвячених цій темі: «Шевченко на передовій» (1964), «Кобзар» серед народних месників» (1966 р.) та «За землю радянську Кобзар воював» (1969 р.).

У відомого одеського науковця й письменника Івана Михайловича Дузя життя теж було обпалене війною. Вона постала перед юнаком з Хмельниччини жорстокою реальністю. Замість таїни слова йому довелося упродовж кількох років опановувати премудрощі окопного життя. Іван Дузь пройшов війну від перших до останніх днів. Цей шлях був позначений нагородами: орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни першого ступеня, медаллю «За відвагу». У роки війни він виступав з віршами та кореспонденціями у фронтовій пресі та газеті «Комсомолець України».

Загартований артилерист Іван Дузь повертається на студентську лаву, завершує університетську освіту. Як і в Петра Трохимовича Маркушевського, серед наукових зацікавлень - Тарас Шевченко. Іван Михайлович написав статті: «Т.Г. Шевченко в оцінці газети «Прав­да» (1954), «Образ Т.Г. Шев­ченка у ро­сійській радянській поезії» (1954), «Естетика праці у творчості Т.Г. Шевченка» (1957), «Одеська дожовтнева преса про Т.Г. Шевченка» (1964). Він вніс свою лепту і у вивчення біографії поета. Додав, наприклад, штришок про перебування Кобзаря у Кам'янці-Подільському.

У післявоєнний час на філологічний факультет університету прийшов учасник боїв за Берлін Григорій Андрійович В'язовський. Одним із його головних зацікавлень теж був Тарас Шевченко. Григорій Андрійович залишився у нашій вдячній пам'яті автором статей «Композиція поеми Т.Г. Шевченка «Гайдамаки», «Великий народний кобзар Тарас Шевченко», «Живий Кобзар».

Томик творів Кобзаря часто можна було побачити у речових мішках не лише солдатів на фронті, але і в партизанських землянках, наприклад, савранського загону «Буревісник».

Один із народних месників залишив такі спогади: Хоч би які тяжкі переходи не довелося робити, «Кобзар» Тараса Шевченка був зі мною завжди. Як моя зброя, боєприпаси і гранати, так і дорогий «Кобзар» Шевченка пройшов зі мною усі важкі шляхи як вірний друг і бойовий товариш.

Повертаючись зі шпиталів на фронт, наші воїни використовували будь-яку можливість, щоб заїхати на могилу вклонитися Тарасові Шевченкові.

Хвилюючим документом того часу залишилася «Книга вражень» відвідувачів могили поета у Каневі. Ось запис, який зробив наш офіцер 28 лютого 1944 року. «У наших сумках був його «Кобзар» і голос його вів до помсти ворогові». Підпис нерозбірливий, але чітко написано: «Одеса». У записах фронтовиків звучала клятва до останнього подиху боротися за щастя Вітчизни.

Автор: Валерій Трохліб