Є.Голибард “Грані української Полонії. Журналіська
хроніка”
Книжка видана у Києві в 2007 році накладом у 500 примірників завдяки допомозі Генерального консула РП у Києві Сильвестра Шостака, головного редактора “Dziennika Kijowskiego” Станіслава Пантелюка і редактора Дороти Яворської; ґрунтується ( як зазна-чено у анотації виключно на фактах і призначена тим, хто має “сентимент до польської справи”. Усі матеріали в різні часи були надруковані у “Dzienniku Kijowskim”.
Вже з першого знайомства з твором (перша і четверта сторінки обкладинки і ано-тація) розумієш, що автор займає вимогливу позицію до діаспори (“що зробив як Поляк для з’єднання обидвох народів“ в єдиної кошарі з єдиним пастором”), яку вона не зможе заперечити – автор закидає їй брак пошани до польської крові, розділення української діа-спори “на організації і організаційки”, тенденції розділення, брехню, імітацію діяльності тощо.
Книжка на 197 сторінках складається зі вступу (“Про що йдеться”), п’яти розділів і післямови. Треба відзначити, що автор попіклувався про впорядкування списку прізвищ (“покажчик осіб”), побіжне знайомство з яким показує, що найчастіше зустрічається прі-звище саме автора ( на 23 сторінках – і то не дивує, а чому – трохи далі), дивує те, що по-руч з іншими включено до списку Абрама, Адама і Єву, Бога й Трійцю Єдину, Божу Ма-тір, але, поруч хтось подається як філософ (Гемачандра), письменник (Гемон), поет (Го-рацій), інші – просто Аристотель, Платон, Жан Пауль Сартре; виявилась і дрібна помилка (Валентин з прізвищем Грабовський).
У вступу, поданому “Про що йдеться”, автор пояснює мотиви, що надихали його до написання книжки – він накопичував факти, яких вже достатньо, і, відтак, аналізує діаспорний рух з організаційного й змістовного боку (як висловився – мериторичним). Відразу пояснив, що його погляд то є аналіза журналіська і публіцистична, ані наукова і саме так її потрібно сприймати. Потому, автор відразу висуває певні вимоги діаспорі й ставить їй мету, що на тлі аналізу ( а я би радше говорив про оцінки), є запереченням тих вимог.
На мою думку, зміст книжки за тематикою можна розділити на дві великі частини - найбільша і найгостріша присвячена оцінці діаспори у цілому і пропозиціям щодо змін у тій сфері, друга – вміщує описи діяльності первинних організацій, висновки, опис подій тощо.
Промови у вступу, розділах “Поміж нами, Поляками” і “Голос в пустелі” першої частини книжки, а також у післямові можна також поділити на три частини – “Як мусить бути (і чому), “Як є” та “Як досягти змін”.
Як мусить бути (і чому)
Буття Поляків є місією (автор навіть має спеціальну молитву Поляка в Україні), Поляк має бути взірцем, гідним наслідування, кохання Вітчизни і віри у перемогу правди Божої. Найвищий сенс української Полонії – праця на польсько-українську користь у га-лузях господарки, науки і освіти, побутового зближення громадян, і то посилить протидію російської експансії в Україні, бо в Україні немає свідомості національної окремішності, проте поляки мають більш далекоглядну візію. Голос української діаспори повинен бути більш потужним – “міцної, ідейно та організаційно згрупованої організації” (в Україні має бути єдина потужна організація), яка мала би свого репрезентанта в парла-менті.
Як є
Польща увесь час допомагала, опікувалась організаціями, організовувала виїзди в Польщу; вона хоче мати справу з єдиною потужною організацією, оскільки кошти, спря-мовані на це, марнуються, тому що діаспорна діяльність часто-густо є її імітацією, голос Полонії (на с. 55 автор надає класифікацію – розносить групи громадян на голів, активіс-тів, незалежних активістів, інертних членів товариств, неорганізований сегмент діаспори, прихильників Польщі непольського походження) ще не набув значимості.
Діаспора, на його думку, суттєво деградує. Прикладом того автор наводить факт, коли члени певного культурово-освітнього товариства розмовляли в Польщі російською мовою, за причастям не змогли заспівати колядок (с. 4 – 5); тільки 1 із 150 поляків України передплачує «Dziennik Kijowski». Вчителі навчають тільки кілька осіб для Олімпіад й забувають про інших громадян України, яких вони мали б вчити кохати Польщу.
Особи, які повертаються зі студій з Польщі, вже відстороняються від життя діаспо-ри. Бракує поляків, які б були відомі в української політиці, культурі, мистецтві, які б сво-їм прикладом спонукали, заохочували юнацтво визнавати себе Поляками (с. 60).
На думку поляків українська держава не виконує своїх зобов’язань, але українська діаспора при цьому є байдужою й малоактивною, внаслідок чого і центральна і місцева українська влада не бачить і чує присутності діаспори.
Організаційна структура і методи діяльності діаспори не відповідають потребам часу – є багато організацій, які не здійснюють статутної діяльності, низка явка на органі-заційні заходи, час проведення яких бува співпадає (бо кожний голова на власну руку їде в Польщу до фундаторів, доводить потреби і отримує якесь майно, а затим бува не може дати йому ради). Створена 10 років тому система, є вже архаїчною, вона не має перспективи, відсутній поточний облік діяльності поляків України і членів польських організацій, не визначені напрями діяльності на найближчі 10 років, відсутній загальноукраїнський план роботи. Поляки (у порівнянню з передвоєнною київською діаспорою) не є самодостатні (не вони живлять польську культуру, тільки через фінансові дотації її живлять ним).
Відповідно до так званій філософії життя, найбільш відомим представником якої був Ніцше, автор порівнює ситуацію діаспори з жабою, яку проковтнув вуж і у дусі наве-деної філософії вважає, що жаба (діаспора) мусить робить якісь рухи, якщо хоче жити, проте в іншому місці (с. 59) безапеляційно, подає розклад польського руху в Україні як, передусім, сплановані дії ворожих сил.
Як досягти змін
На сторінках 68-71 автор викладає своє бачення проблеми поєднання Польської Діаспори, яка має бути єдиною великою працездатною спілкою, спроможною творити культуру. Потрібно зробити інвентаризацію усіх сил, провести перепис поляків та їх усіх притягти до діаспорній праці, створити Координаційну Раду із числа голів обласних ор-ганізацій, яка затвердить річний загальноукраїнський план роботи, вона ж обере Головно-го Координатора. Також належить створити обласні ради, що нейтралізує проблему двох центрів: ZPU; FOPnU (Союз Поляків України ; Федерація Організацій Поляків в Україні – перекладач), сконцентрувати будь-які грошові кошти в одних руках та щороку проводити розподіл тих коштів на відкритих засіданнях Координаційної Ради.
Потрібно змінити технологію роботи польських організацій; поляки України по-винні піднести свій авторитет у українському суспільстві. Зі свого боку Польща повинна сприяти створенню в Україні єдиної польської організації, змінити існуючу систему фі-нансування тощо ( на думки автора фінансування має бути додатковим, цілевим до влас-ного кошторису діаспори (с. 62).
У другої частині книжки бачимо зовсім іншого автора, який відсувається на дру-гий план, наперед показує події й постаті. Розділи «Поміж нами, Поляками» та «Голос у пустелі» власне є описами діяльності польських організацій і інтерв’ю з їх головами. Ав-тор показує нам роботу київського польського об’єднання «Згода» ( голова Вікторія Ра-дік), описує Клуб Журналістів Полонії (тут до назви Закону «Про засоби масової інфор-мації» вкралась дрібна помилка – пропущено слово «друковані»), вміщує інтерв’ю з Вік-торією Радік та Станіславом Костецьким. Інтерв’ю подані ним як «важкі запитання», у чому пан Євгеній є майстром, все це – заразом із висвітленням роботи організацій – є до-сить корисним джерелом для наукових розвідок.
Розділ «Був таки польський голос на українському радіві» присвячений аудиції «По сусідські. Польський вектор», яка понад рік провадилась на хвилях українського раді-ва, а розділ «З думкою про Вітчизну» присвячений питанням вивчення польської мови в Києві, зустрічам з вчителями, поїздкам в Польщу на зустріч з Папою Іваном Павлом II, на фестиваль поезії ім. Марії Конопницької в Пшедбожу, на ювілей Мар’яна Гемара у Львову, який був організований ФОПвУ, поїздкам студентів та викладачів Національного Університету культури і мистецтва у Житомир та Бердичів і т.п. .
Розділ «Вчимось у мудрих родичів» - то є інтерв’ю з Барбарою Єдинак з Любліна, головним редактором «Roty», із Броніславом Геремікем, з отцем Едвардом Станкем, з Ан-ною Радзік, фрагменти виступу депутата Сейму РП Чеслава Белецького в Києво-Могилянської Академії тощо.
Як вказано мною вище найбільш суперечлива є та частина твору, що присвячена глобальної оцінці польської діаспори; як за класифікацією саме оцінок, так й тональності інтерв’ю, які є геть гострі, місцями навіть не толерантними.
Автор без зайвих церемоній використовує думки своїх читачів щодо інтерв’ю, на яких наразі не будемо акцентуватись, бо говоримо бо ж про книжку пана Евена, а не про дискусію на тему польських справ (с. 34-42). Проте інтерв’ю є показником того, як відно-сяться чильники польських організацій до оцінок й пропозицій автора. Певна частина їх шокована й відсуває його претензії, нарікає на його власні провини; частина визнає за ав-тором рацію, напроти інша частина просто визнає за автором право на власну думку.
Я засаднічо згодний із позицією третьої групи, хоча де у чому розділяю методоло-гічні закиди осіб, які не погоджуються з паном Євгеном ні в оцінці стану справ ані з про-позиціями його покращання. Передусім (як зазначав на початку) оцінки стану справ укра-їнської діаспори є суб’єктивні на тлі знов такі уявного ідеального стану, і вже від того не відповідають реальної дійсності.
У цьому році багато часу витрачено мною на написання довідника «Polonia Źytomerszczyzny» (“Діаспора Житомірщинни” - перекладач), який подає власне тільки окремі епізоди тамтешнього життя; при цьому розумію, що на наукове дослідження стану справ української діаспори у конкретних історичних обставинах слід ще почекати.
Окрім того, громадянська опінія про те, що в Україні відсутньо почуття національ-ної окремішності і тому місія Поляків набуває нового змісту, є забобонною.
Цей поширений у Польщі стереотип стосовно України не враховує, що, ані постсо-вецька номенклатура ані тим більш «нові» українці, які українську державу мають за біз-несовий проект, не схильні ділитися ні з ким, зокрема, з Росією (адже найбільшу загрозу автор бачить саме з її боку) і це гарантує Україні державну стабільність.
Навіть якщо такі погодитись з автором, що політична культура в Україні відрізня-ється від політичної культури польського суспільства, то чи саме Поляки повинні бути її політичною елітою? То є хибне припущення, зрештою, автор сам у іншому місці ствер-джує, що і в Поляків на республіканському рівні немає постаті, яка б була взірцем навіть для діаспорної молоді, не говорячи вже загалом про українське суспільство.
Помилковим є твердження, що Польща хоче мати справу з єдиною потужною орга-нізацією. Це твердження помилково за двох обставин – не визначає того, що то є Польща (чи то польська держава чи то польське суспільство), й приписує цьому невизначеному змісту риси, яких ця невизначеність може й не мати, а якщо вже має, то не у змозі їх зреа-лізувати.
Польщу у контактах с польськими організаціями репрезентують різні політичні ін-ститути – Польська Держава з її законодавчою та виконавчою владою, неурядові організа-ції, які не є Польською Державою, а тільки (поруч із державою) інституцією польської по-літичної системи.
Якщо навіть припустити, що хтось (держава або суспільство, а цьому випадку не-урядові організації) хочуть мати справу з єдиною організацією, то політична система Польщі як держави демократичної в засаді не дозволить сконцентрувати зусилля щодо підтримки української Діаспори в руках одного суб’єкта.
Вказані суб’єкти мають дещо відмінні політичні і фінансові інтереси, що не даси реалізувати другий постулат автора – сконцентрувати грошові кошти в одних руках – бо це означало би, що вказані суб’єкти (Сенат РП, МЗС, Об’єднання “Польська Спільнота”), добровільно (коли ніхто у Польщі невзмозі наказувати неурядовим організаціям збирати грошові кошти на підтримку Поляків України) зречуться права розпорядження так зва-ними засобами влади (коштів, майна), ба більше, саме влади. За приклад неузгодженості політики Польської Держави стосовно поляків України наведемо факт, коли у певний пе-ріод консульства Львова і Луцька як структури одного органу державної влади мали різні погляди щодо участи польських організацій в виборах до органів місцевого самовряду-вання в Україні 2006 року, то чи будуть злагодженими дії багатьох суб’єктів, які присутні у тій сфері.
Пропозиція проведення перепису поляків України та притягнення їх до участи у справах діаспори теж не витримує критики, хоча б з засадничих позицій функціонування третього сегменту (неурядові організації – перекладач), що ізначально базується на принципу добровільності об’єднання. Крім того, Конституція України гарантує своїм громадянам добровільність об’єднань і забезпечує пріоритет прав людини перед правами колективу.
За прийняттям проекту Закону України про національно-культурову автономію, що розроблений на корпоративних засадах, можливо буде реалізовано в Україні угорська лі бо румунська модель врахування колективних інтересів етнічних груп, що вже сьогодні неофіціальне, але досить ефективно використовує кримськотатарський нарід.
Не згадую тут інші другорядні питання як, наприклад, класифікація осіб, які беруть участь у діаспорному русі, чи чому автор так неприхильний до голів, яких часто показує у “лапках” (адже за приклад самовідданої праці на користь польської діаспори відзначає тільки кільку осіб – Чеславу Раубішко, Вікторію Радік, Терезу Дуткевич, але, напроти, зовсім не згадує таких людей як Станіслав Шалацький, Емілія Хмельова або Станіслава Костецького).
Якщо вже давати книжці цілісну оцінку, то відзначимо, що сама її поява заслуговує високої оцінці; а описи подій та постатей – цінне джерело достовірної інформації.
А вже з оцінками стану справ польської діаспори в Україні, а головне, з пропозиці-ями їх полагодження, як науковець не можу погодитись, але публічне обговорення самої теми, вияснення позицій є збудником для чину і, можливо, саму у тому є значна заслуга автора.
Сергій Рудницький (політолог)
[ Sergiusz Rudnicki (Politolog ]

…………………………………………………………………………………………………………………………

Коментар правника

Ще 6 червня 2005 року народний депутат України Y скликання Рафат Чубаров вніс у Верховну Раду України проект Закону України «Про Концепцію державної етнонаціо-нальної політики України» (реєстраційний № 7615), де пропонує прийняття спеціальних законів про корінні народи, статус кримськотатарського народу тощо; заходи посиленої підтримки окремих етнічних спільнот. Зауважимо тут, що в України понад ста етносів, з яких один («національна меншина») досі «де-факто» зберігає політичну, адміністраційну, судову, фінансову та врешті промислову владу («гегемонію») на Лівобережної Україні. То може є потреба ґречно просити лояльні до української нації і держави етноси до яких безсумнівно належить польська діаспора, зачекати із впровадженням в Україні угор-ської, румунської чи якійсь іншої моделі вирішення конституційних проблем етносів в Україні.

[ переклад із польської мови і коментар Грабовського; 03 .12. 2007 року ]
[Повідомлено Східняк]