У 1996 році російський миротворчий контингент прибув до Боснії і Герцеговини і успішно функціонував там під керівництвом НАТО, вважаючись одним із кращих. Нарешті, в 1997 році відносини Росії з НАТО вийшли на якісно новий рівень: у Парижі було підписано Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між Росією і країнами - учасницями Північноатлантичного альянсу. Акт, серед усього іншого, передбачав створення Спільної постійної ради як форуму для проведення регулярних консультацій із питань безпеки, які викликають «загальне занепокоєння». Але в умовах таких веселкових перспектив співпраці, декларацій усвідомлення Росією і країнами НАТО якнайглибшої спільності власних інтересів і зворушливого визнання Кремля в тому, що, мовляв, у Москві давно вже не розглядають НАТО як суперника, нова рада так реально і не реалізувала очікувань сторін. Більш того, на початку 1999 року Росія, через власну незгоду щодо повітряної кампанії Альянсу в Косові, на кілька місяців припинила свою участь у Раді.

Хоч як парадоксально, але головним помічником у справі виведення відносин НАТО з Росією з глухого кута став терорист Усама бен Ладен. Саме після терактів 11 вересня 2001 року в США Російська Федерація і країни Альянсу дійшли небувалої згоди в питаннях співпраці (насамперед – у сфері боротьби з тероризмом). І знову символізм. Першим із глав держав, хто зателефонував Джорджу Бушу 11 вересня, був якраз Володимир Путін. І ось уже Росія відкриває свій повітряний простір для учасників кампанії, що проводить міжнародна коаліція в Афганістані, і обмінюється з ними розвідданими щодо питань боротьби з тероризмом у Середній Азії. А в 2002 році Спільна постійна рада була замінена Радою Росія-НАТО, в якій Росія дістала право на рівних умовах брати участь у розробці деяких рішень Альянсу з питань антитерористичної діяльності, боротьби з розповсюдженням зброї масового знищення, етнічних конфліктів. Відтепер консультації проводяться не у форматі «НАТО+1», а в конфігурації «26+1» - 26 країн НАТО вже не виступають єдиним фронтом із заздалегідь прийнятими позиціями всієї організації, але беруть участь окремо. Таких безпрецедентних механізмів консультацій не має жодна інша держава. На сьогодні Росія має 80 постійних представників при штаб-квартирі НАТО (чисельність постійних членів робочої групи від України – 12 осіб). У рамках Ради Росія-НАТО діють 20 робочих і експертних груп (Комісія Україна-НАТО складається загалом із 5 таких груп). Рада працює за принципом консенсусу під головуванням Генсека НАТО. Засідання проводяться не рідше одного разу на місяць на рівні послів і військових представників; не рідше двох разів на рік зустрічаються міністри закордонних справ, міністри оборони і начальники генеральних штабів. Про таку інтенсивність консультацій на всіх рівнях Україна може лише мріяти.

Ключовою галуззю співпраці Росії з НАТО є боротьба з тероризмом, протидія розповсюдженню зброї масового знищення, протиракетна оборона, миротворчість, цивільні надзвичайні ситуації, реформа армії. Так, Російська Федерація є єдиним не-членом Північноатлантичного альянсу, який бере участь в антитерористичній операції в Середземному морі «Активні зусилля». Істотна увага приділяється організації оперативної сумісності російських і натовських військ і техніки. Зауважте, і при цьому ніхто в Росії не говорить про смерть вітчизняного ВПК...

Крім того, після аварії атомного підводного човна «Курськ» Росія і НАТО підписали рамкову угоду з питань пошуку і порятунку підводних човнів. Показовою є співпраця у сфері перепідготовки і реформування військ – з 2003 року для підтримки розвитку науково-дослідної роботи у відповідних питаннях Оборонний коледж НАТО в Римі виділяє стипендії для російських учених.

Нарешті, зараз у 6 містах Росії (не рахуючи Москви) – Санкт-Петербурзі, Калінінграді, Читі, Ярославлі, Ростові-на-Дону і Пермі – діють відділення інформаційно-консультаційного і навчального центру Росія-НАТО, які фінансує Альянс (400 тисяч євро щорічно). Оголошувати себе «територіями без НАТО» місцеві ради цих міст теж поки що не поспішають...

Тим часом у відносинах Російської Федерації з НАТО періодично наступають похолодання, викликані як старими принциповими розбіжностями на кшталт розширення Альянсу на схід, так і порівняно новими проблемними питаннями. До останніх можна прирахувати конфлікт навколо розміщення елементів американської системи протиракетної оборони в Чехії і Польщі. Небажання йти на компроміс Москви і Вашингтона поставило під загрозу ухвалення програми співпраці Росії з НАТО на 2008 рік, яку вдалося підписати лише 9 лютого поточного року, незважаючи на спроби блокування з боку США. Неоднозначно оцінюється і призначення Путіним нового постійного представника Російської Федерації при НАТО. На початку 2008 року цю посаду обійняв одіозний політик, екс-лідер націоналістичної партії «Родина» - Дмитро Рогозін. Він відомий своєю антизахідною риторикою і радикальною опозицією розширення НАТО на схід. У 2004 році латвійські власті навіть відмовили йому у видачі візи через жорсткі висловлювання Рогозіна з приводу статусу російської меншини в Латвії.

Відносини Росії з НАТО коливаються з різною амплітудою, що, втім, не може спростувати факту наявності масштабного і реально діючого механізму співпраці Російської Федерації з Північноатлантичним альянсом, на роботу якого практично не впливають періодичні незгоди. Але це, чомусь, ніяк не стане очевидним для більшості українців: те, що курс Росії на «обмежену інтеграцію» з НАТО досяг значно більших результатів, ніж задекларований у Києві процес повної інтеграції з Альянсом, залишається незбагненною істиною. Але такий стан справ жодним чином не бентежить деякі вітчизняні політичні сили, які, «рятуючи Україну від натовського чобота» і «розриву історичних зв'язків із братнім народом», тактовно умовчують про те, що в той же самий час Росія успішно проводить спільні навчання з силами НАТО в Німеччині та Атлантиці.

В’ячеслав Шрамович

За матерыалами «Главред»