З останнього гіпотетично напрошується висновок, що треба скиглити по-рускому, по-польськєму, чи «in English»? А може, зовсім перестати це робити? Тоді почніть із себе! Не ображайтесь на опозицію чи антиопозицію, на друзів чи недругів, на журналістів чи футболістів тощо. Займіться державою!

Хтось, може, скаже, що демократія (власне, її принципи) не має національного обличчя: вона або є, або її немає. Тоді, як кажуть, ласкаво просимо до України, і ви побачите демократію по-російськи, демократію по-єврейськи. Чия мова — того й влада. Хто при владі — того і демократія. Чия демократія — того й мова.

Переконаний, що йдеться не про «скиглення», а про волання, якого влада чути не хоче; не хоче бачити, бо це стратегічно невигідно, адже, як відомо, «йдемо в Європу».

І знову, як відомо, після виборів 2006 р. ціла низка українських областей оголосили російську мову «регіональною», надавши їй, у такий спосіб, офіційний статус. У Києві вважаються (тільки хто так вважає?!) ці рішення неправомірними і перманентно оскаржуються у судах. Місцеві ради Донецької, Харківської, Миколаївської, Луганської та інших областей, міст Севастополя, Дніпропетровська, Харкова, Донецька і Луганська ухвалили рішення про надання на своїх територіях російській мові статусу регіональної.

Що цікавого — це ті регіони, які були «визволені» від українського й татарського елементу голодоморами та вивезенням у Сибір, Заполяр’я тощо. А той елемент, якого Москва населила у ці регіони для зміцнення їх, постійно був активним чинником, носієм інтенсивної русифікації, запереченням України. Власне, цей процес активно триває і сьогодні, свідченням чому є «регіональні демократичні процеси» мовного (неукраїнського) самовизначення.

На перших президентських слуханнях «Виклики, породжені свободою» 28 листопада 2005 р. Президент України наголошував на тому, що політика гуманітарного напряму і її мовна складова належать до безпекової політики держави. Забігаючи наперед, відзначимо, отже, слабкість національної безпеки. Вже далі нікуди. Навіть у традиційно українському Львові розкішно культивується російська мова та її (російська) «попса» за активної підтримки російського капіталу, російської церкви, російських товариств, на противагу українській мові.

Специфіка, ні, радше закономірність, мовної ситуації в Україні полягає у поширенні на її територіях російської мови і воланні шовіністів, що українська мова узурпує Україну. Навіть якщо зважати на об’єктивність, за даними всеукраїнського опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 р. українську мову вважали рідною 64,3 відсотка населення, російську — 34,1 відсотка, іншу — 1,5.

Щоразу, наводячи ці та інші статистичні викладки, ловиш себе на думці: а чи не виправдовуєшся ти, доводячи, що Україна має бути українською у всіх царинах суспільного життя? І чи не демонструємо ми своїми письмовими викладками свою слабкість: лише хворий та слабкий говорять про свої хвороби.

На моє глибоке переконання, лише тоді, коли Україна стане українською, можна буде говорити про демократію з її принципами та свободами й для іншого (неукраїнського) населення. Ув’язненій «демократичними свободами» українській мові та культурі, як, зрештою, і всьому іншому, важко витримувати конкуренцію з боку російської мови та культури, коли за них грають трьохсотлітнє російщення України, нинішня російська держава та капітал і багато українських урядовців та капіталістів.

Іде «гра в одні ворота», і отриманих голів вже більше ніж досить.

Якщо немає свободи українському на українських землях, то що ж це за демократія і хто її сюди експортує?

Аналіз ситуації в інформаційному просторі, проведений аналітиками Держкомтелебачення і радіомовлення України, свідчить про серйозні негаразди у справі захисту національного інформаційного простору. Нині Україна опинилася під потужним інформаційним впливом країн-сусідів: близько 80 відсотків ефірного часу телерадіотрансляцій заповнено продуктом неукраїнського походження.

Проблемою залишається обмежена присутність у телерадіоефірі україномовних програм.

Негативні тенденції зберігаються на ринку українських друкованих ЗМІ. Питома частка річного тиражу газет, що видаються українською мовою, за десять років скоротилася з 50 відсотків у 1995 р. до 32. Натомість російськомовні газети в загальному тиражі зросли за цей час із 45 до 59 відсотків.

Вітчизняне книговидання залишається неконкурентоспроможною галуззю. У 2004 р. в Україні випущено близько 1,1 книги на одну людину, тимчасом як у Росії — 3,9, у Польщі — 9,5, у Німеччині — 12 книг. За підрахунками Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, 9 із 10 книжок, що продаються в Україні, випущено в Росії.

У передвиборній програмі кандидата на посаду Президента України В. Януковича надибуємо таке: «Підтримаємо подальший розвиток українського книговидання, кіномистецтва, театру, народної творчості, бібліотек, музеїв і архівів». І далі: будемо «послідовно утверджувати державний статус української мови» та «забезпечимо вільний розвиток російської мови...» (Голос України. – 2004. – 10 вересня).

Із передвиборної програми Блоку «Наша Україна» випливає, що проблем з українською мовою нема, бо про неї і згадки нема, а тому «кожний випускник загальноосвітньої школи володітиме принаймні однією іноземною мовою та вмітиме працювати на комп’ютері» (Голос України. – 2006. – 23 лютого). Гадаю, половину обіцяного вже на момент оприлюднення програми виконано, бо ж завдяки нинішній державній політиці в гуманітарній сфері всі школярі (і не лише вони) володіють однією з іноземних мов — російською. Чи ж потрібні коментарі? Натомість Президент України, перебуваючи 8 лютого 2007 р. з офіційним візитом у Німеччині, заявив, що «Наша Україна» є найбільш патріотичною політичною силою і «жодної такої політичної сили, яка б говорила про патріотизм, нема».

Заради об’єктивности скажемо, що у програмі виборчого блоку політичних партій «Блок Юлії Тимошенко» теж ні словом не згадується загадка української мови та як її розв’язувати. Якщо це солідаризм, де все вирішується «на основі свободного рішення» (Голос України. – 2006. – 10 лютого), то таке розв’язання солідаризується з багатьма історичними попередниками й нинішніми співучасниками, які закликали і далі це роблять, аби українська мова, культура утверджувалися в конкурентній боротьбі.

Цей ряд «свободного вирішення» до останнього часу очолював віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань Д. Табачник, і гадаю, що цю ідею (виживання української мови та культури) підтримають й інші політики та державні діячі, бачачи в конкурентній боротьбі національну ідею для України.

Відбулися раніше згадувані президентські слухання, а перед тим парламентські слухання на тему: «Про функціонування української мови в Україні» (березень 2003 р.). Є, власне, правова основа здійснення державної мовної політики в Україні на підставі Конституції (1996 р.), Закону УРСР «Про мови в Українській РСР» (1989 р.), рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. щодо застосування та використання державної мови органами державної влади та іншими органами; мало того, Уряд затвердив Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 рр. Ну то й ЩО?

Потрібно щиро подякувати Росії за підвищення цін на російську музику, як, до речі, і за газ. Можливо, Росія змусить до структурної реформи, зробить таким чином українську економіку конкурентоспроможною, а руйновану та гнану мову й культуру захищеною? Боюсь, що так званий український істеблішмент теж підніме ціни й на українську музику, як це вони роблять з українською книгою, і на газ, як це вони зробили на газ українського видобутку для українських громадян.

Очевидно, все це робиться для того, щоб ми якось органічніше вростали в ринок, у ринкове середовище, бо там краще, але для кого?

Отож, «узкому слою украіноязичной інтєллігєнціі» залишається користатися традиційними порадами високих посадовців щодо «поступовости», «вільности», «органічности» вростання української мови, культури у нинішню ринкову ситуацію.

Іван РОЗПУТЕНКО,
доктор наук з державного управління,
професор

"Українське Слово"