Вплив другого чинника є незначним і пояснюється недооцінкою українською владою значення інформації. Її роль декласовано і зведено до рівня інструменту вербування електорату на чергових виборах та дискредитації опонентів. Чиновники з відомих причин шанобливо ставляться до матеріальних активів і демонструють зневажливе ставлення до речей нематеріальних. Вони добре розуміються на розкішних автомобілях з кріслами-масажерами, елітній нерухомості, яхтах та оптових закупівлях, а інформаційній галузі відводять роль Попелюшки. Звідси й наслідки. Реальним формуванням позитивного іміджу країни влада не займається. Цільова програма на 2003—2006 роки через традиційну для нематеріальної сфери відсутність фінансування фактично залишилася не виконаною. Програма на наступне чотириріччя й досі не затверджена.

Іміджеві заходи, що іноді проводяться, є спонтанними і малоефективними. Впадає у вічі непропорційно високий рівень використання етнографічної та гастрономічної атрибутики. Шароварщина квітне буйним цвітом. У ХХІ столітті Україна намагається презентуватись у світі таким собі уламком ХVI– ХVIII століть — часів гоголівського коваля Вакули. Звичайно ж, українці повинні шанувати власні традиції і любити свій фольклор, національну кухню та декоративно-ужиткове мистецтво, але на міжнародному рівні пропагувати варто не так гопак, сало та шаровари, як насамперед національні досягнення, які є або можуть стати надбанням усього людства. Варто, врешті-решт, визначитись: Україна — це сучасна держава, яка пам’ятає своє минуле, але, як і всі цивілізовані країни, дивиться і рухається — у майбутнє.

І нарешті — про зовнішній вплив, якому, власне, и присвячена стаття. На відміну від української влади, по-справжньому серйозно, можна сказати по-дорослому, іміджем України опікується Російська Федерація, влада якої дуже добре розуміє значення інформації і майстерно володіє всіма технологіями її застосування: розвідка — контррозвідка, пропаганда —контрпропаганда, реклама — антиреклама, інформація — дезінформація. Звичайно ж, забарвлення такого іміджу є дуже своєрідним.

Усім вже набридли постійні наїзди на Україну як транзитера та споживача газу: «Хахли тирят русскій газ!», «Украіна задолжала!», «Украіна — нєнадьожний партньор!»… А коли ж — чи не вперше у своїй історії — Росія отримала реального газового ляпаса від українського уряду, — платівку довелося змінити. Обійшлося це зовсім недорого, зате яким гучним був ефект! Лише 1200 грн. (близько 5400 руб.) вистачило для того, щоб відволікти увагу без перебільшення всієї світової спільноти від сплеску ксенофобії та зародження фашизму в Росії, а заодно й звинуватити напередодні Дня Перемоги в культивуванні нацистської ідеології Україну, народ якої постраждав від гітлеризму, за словами Черчілля, чи не найбільше.

Тільки уявіть: тайванська лялька, виставлена на прилавку одного з численних київських генделиків, схвилювала світ більше, ніж реальні трупи десятків представників інших рас та народів, які щорічно гинуть у Росії від рук місцевих бритоголових націонал-патріотів! І чомусь нікого не дивує і не шокує, що в центрі Києва досі стоїть пам’ятник Леніну, а комуністи замість конспіративних квартир, шалашів у Розливі та ЦК в екзилі мають фракцію в українському парламенті. Невже забули, у кого Гітлер учився будувати концентраційні табори? Треба віддати належне послідовникам Геббельса — таки уміють зробити з лайна кулю пропагандисти російського Першого каналу. А ще цікаво було б дослідити коло спілкування та політичні уподобання власника генделика та простежити шлях ляльки з Тайваню до України. Часом, не через Хутір Михайлівський вона до нас потрапила?

Бо завжди, коли світом прокочується хвиля негативних публікацій про Україну, як і у випадках з газом та лялькою Гітлера, з-поміж сторінок поважних світових видань стирчать не те що вуха, а будьоновки, нагани, парашути та пробірки з діоксином і полонієм кремлівсько-газпромівсько-ґебешного пулу. Як тут можна не погодитися з Є. Минком, який у своїй статті (telekritika.ua, 05. 05. 2008) закликав бути обережним зі словосполученням «високі європейські стандарти журналістики». Очевидно, що гроші, навіть якщо вони газпромівські, не пахнуть. І хоч сьогодні представники деяких західних ЗМІ встигли пояснити свою участь в антиукраїнській кампанії втомою від нічної зміни, покаятись і пообіцяти надалі таких витівок не скоювати, осад таки залишився.

Якщо ж подивитися російські фільми та серіали, особливо з військово-патріотичної тематики, впадає у вічі: зрадники та інші негативні персонажі зазвичай «гекають» та мають українські прізвища. Прикладів — безліч. Українців «стратегічні брати» здебільшого зображують такими собі недолугими і злодійкуватими свинопасами, що їдять сало та «тирят русскій ґаз». Зовсім свіжий приклад: 29 квітня на каналі «1+1» демонструвався російський фільм «Таємниця вовчої пащі». Голос за кадром повідомив, що фільм українською мовою дубльовано на замовлення каналу «1+1». Перша реакція глядача: «1+1» — молодець, виконує норму закону. Проте перегляд фільму вже з перших кадрів шокує його відвертою антиукраїнськістю. Переповідати цей пропагандистський витвір не варто, але чогось більш огидного бачити не доводилося давно.

Особливо ж обурює те, що фільм є дитячим, тому логічно запитати: які почуття він здатний викликати в українських дітей, який слід залишити в їхніх душах? Тих самих дітей, мізки яких через той же «1+1» та інші так звані українські телеканали і так щоденно промиваються каламутними хвилями імперської пропаганди? Але якщо всілякі нескінченні «русскіє спецнази», «мєнти», «бріґади», «солдати» та «кадєти» небезпечні тим, що своєю масованістю дезорієнтують українців у сприйманні власної Батьківщини та усвідомленні національної ідентичності, то фільм, у якому чудові дітки офіцерів російського ЧФ протистоять тупому, агресивному і водночас боягузливому синку офіцера українських ВМС, принижує їхню гідність і сприяє явно не вихованню почуття патріотизму, а радше комплексу національної меншовартости.

Те, що Росія продукує такі фільми, нікого дивувати не повинно — їй, як і горбатому, вже нічим не зарадиш. Образ ворога конче потрібен імперії задля зцементування не надто монолітного строкатого конгломерату народів.

Дивує інше — нахабство та абсолютна впевненість у своїй безкарності тих, хто транслює у вітчизняному ефірі образливі для українців пасквілі. Сумно, але не дивно, бо навіть після скандалу 2005 року з російськими «Окнамі», в одному з випуску яких реальний клоун Нагієв влаштував виставу про те, як «хахлушкі в Масквє» позбавляються «хахляцкаво акцента оральним сексом», канал «Новий» ще довго крутив цей вертеп у прайм-таймі — договір, мовляв. При цьому ні власник, ні менеджери каналу жодних ознак каяття не виявили, у відставку не подали. А дебільні, даруйте, для дебілів, «Окна» неушкодженими перекочували на інший український канал. При цьому не спостерігалось належної реакції ні з боку влади, ні з боку політичних партій патріотичного спрямування. Проковтнули і не подавились. А покидьок Нагієв, судячи з кількости нейтрально-позитивних згадувань в українському сегменті Інтернету, в Україні — не персона нон грата, а бажаний гість.

Це ж у якій ще країні національний телеканал дозволив би собі поливати помиями своїх співвітчизників у їхніх власних домівках? Невже ми так себе не поважаємо, що дозволяємо так із нами вчиняти? Пресловута українська толерантність вже зашкалює за рамки розумного і стає схожою на беззубість. Дотепні журналісти вже й слово нове придумали — толерасти. Доки ми самі себе поважати не навчимось, доти і в світі до нас ставитимуться відповідно, доти й імідж матимемо такий, як маємо.

Про тенденційне висвітлення української тематики в російських друкованих та електронних ЗМІ, зокрема в різноманітних інформаційних та громадсько-політичних програмах, як і у виступах політиків та усіляких експертів, сказано багато. Те, що сьогодні відбувається в російському ефірі, вже навіть ялова українська влада називає інформаційною війною проти нашої держави. Росія глибше, ніж Україна, інтегрована у світовий інформаційний простір, тому й не дивно, що через міжнародні системи обміну новинами іноземні ЗМІ українські новини отримують з подачі Росії, у відповідному соусі, звичайно. До чого це призводить — ілюструє наведений приклад з лялькою фюрера.

Прикро, але доводиться констатувати, що на млин імперської пропаганди затято ллють воду українські телеканали, які стали головними провідниками інформаційної політики Кремля в Україні. Жадоба до економічної вигоди в умовах не в міру ліберального українського медійного законодавства призвела до того, що канали, що їх займають національні радіочастоти, транслюють чи не всі 90% інформаційного продукту однієї окремо взятої країни — Росії, з усіма відповідними наслідками, у тому числі — можливістю останньої проводити імперську агітацію та антиукраїнську пропаганду в максимально комфортних умовах. Окрім того, їхні власні програми, як-от «Свобода» Шустера, стали постійною трибуною для всіляких українофобів затуліних, лєонтьєвих, жиріновскіх, павловскіх. Те, що капає на мізки українців з каналів ТБ, культивує любов до Росії і всього російського і, нерідко, зневагу до України і українського.

Дієвість такої роботи промовисто ілюструють оприлюднені 12 травня (gazeta.ru) підсумки досліджень соціологічних служб КМІС (Україна) та Левада-Центр (Росія). В той час, коли 88% українців ставляться до росіян позитивно і лише 7% негативно, добре ставлення до «молодших братів» демонструють лише 55% росіян, тимчасом як 34% ставляться до них погано.

Українські можновладці, щоб не мати собі зайвого клопоту та не дратувати «старшого брата», зазвичай звикли не помічати його недружніх випадів і, про всяк випадок, по-страусячому ховати голову в пісок, проте безпрецедентна нахабність інформаційної агресії проти України вже перетнула критичну межу і змусила владу звернути, нарешті, увагу на цю проблему. Питання інформаційної безпеки було винесено на розгляд Ради національної безпеки та оборони, засідання якої відбулося 21 березня. На засіданні Президент Ющенко, зокрема, констатував, що Україна стала полем для здійснення інформаційно-психологічних операцій в інтересах інших держав, а їхня інформаційна експансія призводить до дезорієнтації українців у питаннях мови, культури, релігії, цивілізаційного вибору, до розмивання національної свідомости та загалом перешкоджає консолідації нації.

Втішає та дає певні надії на позитивні зрушення те, що імідж держави РНБО визначає як важливу складову її інформаційної безпеки. Рішенням Ради за результатами розгляду цього питання Кабінету Міністрів у двомісячний термін доручено розробити і затвердити нову державну програму формування позитивного іміджу України. Хочеться вірити, що її не спіткає доля попередньої і влада, справді, зробить висновок, що політика попередніх років була декларативною, тому й провальною, і в питаннях формування і реалізації іміджевої політики відбудуться кардинальні зміни. До затвердження та оприлюднення нової програми часу залишилося небагато. Незабаром зможемо переконатись, чи уміє українська влада вчитися на власних помилках і чи здатна вона захистити національні інтереси в інформаційній сфері.

Сергій ОЛІЙНИК

"Українське Слово"