У тодішніх "курантах", як звалися в Росії газети, можна було прочитати численні оголошення щодо продажу кріпосних душ, чи сім'ями, а чи вроздріб. Знущання власників із своїх селян, аж до вбивств, були нормою – так само, як і хабарництво численних фаворитів "матінки-государині" та розкрадання казенного майна.

Зрештою, саме Єкатерина ІІ жорстоко розправилася з першими російськими дисидентами Новиковим та Радищевим і саме за її наказом 1778 року з Криму, окупованого російською армією, до Північного Приазов’я були силоміць депортовані 40 тисяч вірмен, греків та болгар.

Але сучасні "пушкінолюби", які просто-таки наввипередки кричать про те, що кляті хохли не люблять "сонце російської поезії", воліють про це не згадувати, - бо ж Єкатерина ІІ завоювала для імперії Причорномор'я та заснувала там майже всі великі міста, отже, її ім'я – це символ історичних прав Великої Росії на ці землі, що сьогодні входять до складу України.


Щодо завоювання – це майже правда (насправді не Єкатерина, сидячи у Петербурзі завойовувала ці землі, а солдати й генерали імперії, у тому числі й чимало українських козаків на чолі зі своїми полковниками). А стосовно заснування міст та принесення цивілізації – так це відверта брехня, і нинішня суєта навколо "матінки-государині" справді тягне на погану клоунаду.

Ну, як могла Єкатерина ІІ "заснувати" Одесу, коли це місто під різними іменами (Хачибей-Коцюбеєве-Качибей-Хаджибей) існувало з початку XV століття, входячи до складу різних держав, нарешті, 1789 року було взяте військом Російської імперії (за участю чорноморських козаків), 1793 року перебудоване і 1795 року вкотре вже перейменоване – цього разу на Одесу?

Як на мене, це симптом дуже тяжкої соціально-психологічної хвороби – коли в усьому світі городяни відстежують і цінують давню історію своїх міст, які, звісно, впродовж цієї історії нерідко змінюють як назви, так й етнічний склад населення, а значне число одеситів знати не хоче, коли насправді засноване їхнє місто.

В чому причина? В тому, що тоді доведеться віддавати належне "чужинцям" – родоначальнику династії Ґіреїв хану Хаджі-Ґірею та литовському магнату Коцубу Якушинському, а не "іконній росіянці" Софії Фредериці Ангальт-Цербській?

Чи в тяжкому садомазохізмі, який 1933 року спонукав до створення у Німеччині організації "Євреї-фронтовики за Адольфа Гітлера", а 2007 року подвигнув мера Одеси Едуарда Гурвіца поставити монумент авторці "смуги осілості" й цілого ряду антисемітських актів, скажімо, так званого "подвійного податку"?

Ще раз повторюся – одеська історія з пам'ятником гідна психіатричної та психоаналітичної експертизи і скидається на погану циркову виставу.

Севастопольська історія теж має присмак цирку. Якщо його засновниця – Єкатерина ІІ, то якого дідька зараз відзначається 225-ліття міста, адже її рескрипт про заснування міста виданий 1784 року? А якщо дата застування міста – 14 червня 1783 року, то й шануйте його реального засновника (точніше, перезасновника, але про це далі) – адмірала Томаса (або ж, за русифікованим варіантом, Фому Фомича) Маккензі (Мекензі).

Тим більше, що цей факт сто років тому не викликав заперечень. Скажімо, у Військовій енциклопедії (СПб, 1914) написано: "Мекензи Фома Фомич (Томас) – основатель г. Севастополя…".

А у нотатках учасника подій, майбутнього адмірала Дмитра Сенявіна сказано: "Назначив места под строения, доставив туда надобное количество всякого рода вещей и материалов, адмирал 3-го числа июня месяца адмирал [Маккензи] заложил четыре здания. Первое – часовню во имя Николая чудотворца…

Другое – дом для себя, третье – пристань очень хорошую против дома своего, четвертое – кузницу в адмиралтействе. Здания эти все каменные, приведены к концу весьма скоро и почти невероятно. Часовня освящена 6-го августа, кузница была готова в 3 недели, пристань сделана с небольшим в месяц, а в дом перешел адмирал и дал бал на новоселие 1-го ноября. Вот откуда начало города Севастополя".

Але навіщо "патріотам міста російської слави" реальна російська історія? У них своя історія і своя логіка – спершу місто побудували (бо ж будувалося тоді і чимало хатин для матросів та офіцерів), а потім – заснували.

Чи, може, вся сіль у тому, що Маккензі назвав місто Ахтіаром, а Єкатерина ІІ – Севастополем? Так через 13 років його знову перейменували на Ахтіар, і знову на Севастополь – 1826 року. Але ж ніхто не каже, що в період з 1797 по 1826 роки Севастополя не існувало, чи не так?

Ба більше: насправді місто 1783 року було не засноване, а перезасноване. Адже будувати його адмірал Маккензі почав на місці татарського (на той час) селища Ак-Яр, в кількох кілометрах від покинутого давньогрецького міста Херсонес.

Ахтіар споруджувався так швидко тому, що солдати і матроси брали каміння з будинків та фортечних стін Херсонесу, який на той час непогано зберігся. Британський мандрівник професор Кларк у книзі "Travels in various countries of Europe" (1817 рік) писав, що вціліли навіть двері у будинках міста.

Браві російські вояки висаджували у повітря древні споруди, щоб мати будівельний матеріал. Тому нині ті будинки, які збереглися у місті з періоду перед Кримською війною, стоять на херсонеському камінні або цілком побудовані з нього. Іншими словами, з Херсонесу будували Ахтіар.

А от щодо херсонеситів, то тут узагалі цікава історія. Греків, які жили в Ак-Ярі й інших селищах поблизу, як і всіх кримських греків, 1778 року депортував до Північного Приазов'я майбутній генералісимус, тоді ще генерал Суворов. Серед селищ, заснованих цими переселенцями, є й Херсонес.

Це означає, що селище засноване саме херсонеситами, бо на Приазов'ї греки називали нові поселення іменами рідних місць. Отож поселення на місці сьогоднішнього Севастополя існували безперервно з V століття до нашої ери, хіба що після депортації херсонеситів в Ак-Які залишилися лише татари і ті греки, що прийняли іслам, не бажаючи полишати рідні місця (такого люду тоді у Криму було чимало...).

Цікаво, що Російська православна Церква прямо наголошує: Севастополь є прямим спадкоємцем Херсонесу. І веде мову про "тисячі років" міста, де хрестився рівноапостольний князь Володимир (сам бачив відповідний білборд у Севастополі). Отож справді цирк...

Але добре було б, якби цирком усе й обійшлося. Насправді маємо дещо куди більш небезпечне і знакове, а саме – банальне рейдерство (це щонайменше) чи спробу антидержавного заколоту (це по-максимуму). Адже місцева влада за підтримки активних діячів Партії регіонів демонстративно відмовилася виконувати закони Української держави, не зваживши на рішення суду.

Ба більше: за інформацією з компетентних джерел, пан Саратов удався до прямого обману віце-прем'єра Івана Васюника, який був присутній на урочистостях з нагоди химеричного 225-ліття міста, пообіцявши, що пам'ятник Єкатерині вони відкривати не будуть – і негайно відкривши його одразу після від'їзду Васюника.

А на додачу маємо пряме залучення до конфлікту навколо пам'ятника політичних сил з іноземних держав та незаконних парамілітарних формувань (адже є інформація, що серед козаків, що охороняли й охороняють пам'ятник, наявні громадяни РФ).

Ясна річ, що ніхто – ані президент, ані прем'єр, ані місцева державна адміністрація – не наважаться діяти, так як належить: розігнати "козаків", демонтувати монумент, зрештою, заблокувати діяльність міської ради (хоча б на тій підставі, що десятки тисяч виборців Севастополя – це люди, які всупереч Конституції мають одразу два паспорти, український і російський).

Але наші "вожді" та владні інституції зайняті не захистом національних інтересів, а нескінченною боротьбою одне з одним, аж курява стоїть. Ба більше: думаю, ніхто з очільників країни й не зрозуміє того, що події у Севастополі наочно засвідчили: вертикаль державної влади (як виконавчої, так і судової) в Україні – не в останню чергу внаслідок її радісної руйнації всіма цими очільникам особами – вже відсутня, вона не діє, отже...

Отже, слід чекати на куди більш небезпечні дії певних сил "на місцях", особливо у Криму та Севастополі, ніж відкриття пам'ятника "сучій курві". Тим більше, що віце-прем'єр РФ Сергій Іванов під час урочистостей у Севастополі прямо заявив, що це "наше місто", що "з моменту заснування, його доля нерозривно пов'язана з Російською імперією, Радянським Союзом, усіма жителями, які населяли величезну країну", що "92% жителів Севастополя – наші співвітчизники".

Відверто, чи не так? Тому – як то кажуть, "далі буде", особливо за чинної ситуації у верхах української влади.

Але, попри все, дещо таки змушує реготати, підкреслюючи безмежність ідіотизму ініціаторів всього цього рейваху, – це те, що пам'ятник Єкатерині ІІ у Севастополі встановлений на вулиці Леніна...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

http://pravda.com.ua