Та один випадок, все-таки, зумів вибити з колії на деякий час. «Пора вже зайнятися власним здоров’ям»,- подумала я і вирішила податися на модні заняття з йоги. Знайти координати Одеського клубу «Аштанга-Йога» (назва та анотації зіграли свою роль) виявилося не важко. Набираю номер телефону: «Доброго дня! Скажіть будь-ласка, чи можу я записатися до вашої групи?» «Можете, если будете говорить по-русски!». Я продовжую з’ясовувати, чи людина є іноземцем і не розуміє української, чому така принципова позиція і чую відповідь: «Я живу в Одессе и разговариваю по-русски?! А вы меня не поймете!!!»

Мене не взяли в місті Одеса до групи занять з йоги тільки тому, що я розмовляю українською!!!

І все це у місті, куди запрошуються депутати Думи РФ для знаходження шляхів підтримання і розвитку попраної російської культури, у місті де створюються «Російські клуби» та ініціюються «Русские центры»!

І тут утиски російськомовних?

Як на мене, носієві української мови тут доводиться захищатися: захищати своє право їхати у міському транспорті і вийти на потрібній тобі зупинці, захищати право організовувати своє дозвілля…

Залишається мовчки спостерігати чи може таки сказати своє слово? Я обираю методи тактовні. Тому щиру переможну посмішку викликає наліпка в одеському міському автобусі: «Я говорю по-русски!», з приписом кульковою ручкою: «Розмовляй, будь-ласка!»

Віра Кольякова