На обличчях промосковських партизанів, їхнього командира - генерал-майора (він же секретар обкому партії) можна було прочитати не лише переляк, а й подив, бо одна справа, коли подібні написи з'являлися в Станіславові, Луцьку, Тернополі, Львові, а зовсім інша справа - Ізмаїл... Даремно написала обласна газетка "Придунайська правда", що вибори відбулися на високому патріотичному рівні, що за кандидатів блоку комуністів і безпартійних проголосувало 98,1 відсотка виборців... Отой ультрамарин перекреслював офіційну брехню. Відразу після виборів у Ізмаїл увійшла воєнна Дунайська флотилія, а одеський воєнний округ "подарував" місту декотрі піхотні частини разом з бронетанковим супроводом, після чого ізмаїльці відчули себе "особливо комфортно": багатьох з них терміново переселили з їхніх осель в "телячі" вагони та й повезли у сибірські концтабори, бо треба ж було звільнити житлову площу для доблесних червоних партизанів та інших московських загарбників. Позбавлені таким чином опори серед місцевого населення, упівські повстанці виїхали в Карпати, та це не заспокоїло нових господарів, і вони ще довго (протягом майже трьох років) влаштовували нічну стрілянину, очевидно, намагаючись залякати усіх своїх ворогів.

Як же сьогодні живуть в Ізмаїлі нащадки тих червоних партизанів, які півстоліття тому відвоювали в аборигенів їхню успадковану у батьків та дідів землю?

Вже за самостійної України вони перейменували центральну вулицю міста Красиву на вулицю Героїв Сталінграда. На площі перед будинком, де працює "українська" влада, стоїть бронзовий Лєнін. У друкарні друкується газета "Комуніст". Нащадки червоних партизанів вдають, що вони й не чули про те, що прийшов інший час.

Те ж саме вони роблять в інших місцях. Візьмемо для прикладу Кишинів, Посольство України. Під час недавніх виборів я як українець зайшов сюди, щоб проголосувати. Привітався: "Слава Україні!". Чиновниці у відповідь і не муркнули, до того ж розмовляли російською мовою. Проголосувавши, я сказав: "Героям Слава!" На мене знову подивилися, як на марсіянина.

Ту ж саму російську зневагу до України, до мови української я спостерігав і в Придністров'ї, хоч там українців - 65 відсотків, а росіян всього два...

Чому ж так? Шукаючи відповіді на це запитання, я згадав, як перший Президент незалежної України хвалився тим, що він дав громадянство України всім росіянам, які проживали тоді в Україні. Чомусь цього не зробили в Естонії, Литві та Латвії, бо там розуміють, що росіяни в масі своїй звикли поважати тільки своє, російське.

Будемо ж сподіватися, що до влади в Україні нарешті прийдуть національно свідомі люди, а не ті, хто звик служити єдиноросам.

Ярослав ВАСИЛЕНКО

"Нація І Держава"