Класика жанру
Силой неустранимых фактов
русский мир призван к объединяющей
роли в пределах Старого Света.
П. Савицкий “Географические и геополитические основы евразийства”.

Російські “неоєвразійці” люблять посилатися як на першоджерело на класичне євразійство, що виникло у колах російської еміграції в Європі у 20–30-х роках XX ст. Найбільш відомими представниками цієї течії є М. Трубецькой, П. Савицький та Л. Гумільов. Основною ідеєю євразійства було (і залишається) твердження про особливе місце Росії в світовій історії та унікальність російської цивілізації. Воно ґрунтується на уявленні, що російська ментальність включає до себе два цивілізаційних типи: “осідлий – європейський” та “кочовий – монгольський”. Як відомо, дві протилежні думки в одній голові – це шизофренія, але залишимо цей ляп на совісті євразійців. Саме теза про поєднання двох цивілізаційних типів в одному етносі дає змогу говорити євразійцям про унікальність Росії. З такої, синтезованої, природи російської цивілізації логічно виводиться і наступна теза євразійства: покликання Росії полягає в об’єднанні європейських та азіатських культур, зняття протилежності між Заходом та Сходом. Якщо згадати, що ідейними попередниками євразійців були слов’янофіли, то можна здогадатися, що “об’єднання” мало не тільки культурний,а ,насамперед, політичний характер. Адже слов’янофіли теж починали говорити про духовну єдність “братських” народів – а закінчували необхідністю приєднання всіх слов’янських держав до московської імперії.
Євразійство критикувалося сучасниками за ненауковість, тобто за бездоказовість. Саме відсутність потреби в доказах та загравання з національною свідомістю та гордістю росіян зробило євразійство зручним для використання в якості ідеології. Не дивно, що в СРСР теорії євразійців нещадно критикувалися, але мали широке розповсюдження серед “білої” російської імміграції.

Неоєвразійство як прапор
“На прапор – рівняйсь!”
Військова команда.

На перший погляд сучасне євразійство (неоєвразійство) – це сукупність праць декількох людей, що пов’язані між собою тематикою. При цьому різняться проблеми, що розглядаються, методи та, взагалі, точки зору. Але при більш пильному розгляді можна виявити деякі особливості, які дають змогу говорити, що неоєвразійство структуроване ідеологічно та організаційно. А це, в свою чергу, говорить про зацікавленість владних структур в розвитку та розповсюджені неоєвразійства. Але все по черзі.
Ідеологія сучасного євразійства найбільш розроблена в працях двох людей. Двох зовсім різних людей, навіть протилежними. Це Панарін Олександр Сергійович (нині покійний) та Дугін Олександр Гельйович.
Панарін О. С. – професор МГУ, доктор філософських наук, дисидент. Загалом зразок радянської інтелігенції (в доброму розуміні). Головними темами в працях Олександра Сергійовича є критика глобалізму та суспільства споживання і відстоювання авторитарної моделі керування державою (“Глобальное политическое прогнозирование”, “Православная цивилизация в глобальном мире”, “Искушение глобализмом”, “Стратегическая нестабильность в XXI веке”, “О Державнике-Отце и либеральных носителях “эдипова комплекса”). Свої ідеї Панарін висловлює в науковому стилі (що й не дивно для професора), апелює до раціонального розуміння ситуації. Розроблена Панаріним теорія продовжує традицію слов’янофільства і є, власне кажучи, пристосованим до ХХІ століття “перевиданням” класичного “почвєнніческого” мислення Росії з його антизахідним ідеалізмом, традиціоналістським фундаменталізмом та антисемітськими висновками.
Дугин О.Г. – повна протилежність Панаріну. Був членом ряду езотеричних суспільств, одним з яких був містичний традиціоналістський кружок “Чорний Орден SS”. Зараз також є професором МГК, доктор соціології. Але в своїх працях (“Пути абсолюта”, “Гиперборейская теорія”, “Тамплиеры Пролетариата”, “Мистерии Евразии”, “Проект “Евразия”, “Евразийская миссия Нурсултана Назарбаева”) Дугин більше апелює до емоцій, підсвідомого; важливу роль в його роздумах грають містичні теорії. У сотнях своїх статей і десятках книжок Дугін у карколомний спосіб комбінує серйозні теорії, загальновизнані наукові концепції авторитетних західних суспільствознавців та філософів із конспірологічними спекуляціями, маніхейською картиною світу та революційною політичною програмою. Отриманий у результаті своєрідний коктейль він використовує для нового трактування історії людства як боротьби (почасти таємної) двох антагоністичних спільнот: євразійців і атлантистів. Виявляється, це протистояння триває вже віки й нині наближається до завершення. Причому, описуючи сценарій фіналу, Дугін часом користується німецьким терміном Endkampf (остання битва) без перекладу. Така термінологія ілюструє походження ідей Дугіна зовсім не від класичного євразійства (хай там що він розповідав), а від західних антидемократичних філософських шкіл. “Родичами” його теорій є інтегральний традиціоналізм, ідеологія французьких «нових правих» і, не в останню чергу, європейський фашизм. Так, ще у 1990-ті Дугін без жодних вагань захищав і копіював певні аспекти нацистської риторики, а в одній зі своїх статей навіть шкодував за Третім рейхом, який, на його думку, був найпослідовнішим втіленням пропагованого Дугіним «третього шляху».
Відомо, що коли людина бажає запевнити співрозмовника, нав’язати своє бачення ситуації, вона повинна впливати на всі інформаційні канали іншої людини. Тобто доводити не лише раціонально, але й викликати емоції, почуття, асоціації. В російській машині пропаганди євразійства функцію раціонального впливу на населення виконують твори Панаріна О. С., а функцію емоційного долучення, співпереживання виконують твори та виступи Дугіна А. Г. Це говорить про те, що неоєвразійство виникло не “просто так”. Певні сили в Росії бажають повернення антизахідної риторики в якості ідеології для народу, якщо не сказати “опіуму для народу”. Ще одним доказом всебічної підтримки з боку впливових сил є високий соціальний статус головних ідеологів та їх політична організованість. О. Г. Дугін є головою Міжнародного Євразійського Руху та неофіційним ідеологом партії “Единая Россия”.
Псевдонаукова демонізація Заходу вже дається взнаки. На популярних ток-шоу контрольованих державою телеканалів, у виступах Путіна та на академічних конференціях уявна русофобія і лукавство Заходу поступово перетворюються із сумнівних загальників на аксіоми. Якщо так буде і далі, недавня дипломатична конфронтація між Росією й Заходом може розростися у нову холодну війну.

Лев Гумільов

"Пасіонарність - спадкова кількісна характеристика, що визначає здатність індивіда ( або групи індивідів) до надзусиль, до наднапруги.
Час від часу відбуваються масові мутації, що підвищують рівень пасіонарності (пасіонарні поштовхи). Вони тривають не більше як кілька років, охоплюють вузьку (до 200 км) територію, що розташована вздовж геодезичної лінії й тягнеться на декілька тисяч кілометрів. Особливості перебігу пасіонарних поштовхів вказують на їх зумовленість позаземними процесами"


Александр Панарін

"Священий цар і святий народ - ось сакральні полюси російської ідеї, між якими вклинюється сумнівний третій, "боярський" елемент, що користолюбно працює на їх розділення. Цю інтуїціяю народності абсолютистської держави цілком відчув Сталін. Для нього держава стала не знаряддям правлячого класу, за допомогою якого він відстоює свої привілеї та свою окремишність, а, навпаки, знаряддям нації, за допомогою якого вона бореться із свавіллям привілейованих прибічників політичних ухилів"


Александр Дугін

"Противників путівського курсу більше немає, а коли і є, то це психічно хворі і їх треба відправити на диспансеризацію. Путін - всюди, Путін - все, Путін абсолютний, Путін незамінний".