- Оксано, читачі роману «Я. Мілена » вгадують, кого з відомих українських жінок ви «зашифрували» в головній героїні. Можливо, вона вигадана?

- Багато людей думають, що це Юлія Тимошенко, але роман я написала в 1997 році, коли Юлії Володимирівни ще не було взагалі в «полє обозрєнія» . Направду - це просто збірний образ. Був момент, коли я прокинулася знаменитою, вийшла в масовий тираж, тоді на мене звалилася ця загальнонаціональна, як кажуть в Україні, слава. Це було на хвилі з написанням «Польових досліджень з українського сексу ». Це таке відчуття, коли починаєш розуміти, яка це небезпечна штука - успіх. Є створена медіа Забужко, як кажуть - найепатажніша письменниця України. Я припинила користуватися громадським транспортом, бо стала «голою» - всі впізнають, просять сфотографуватися. Але якщо я вчасно не відділю справжню Забужко від медіальної, I am dead - це кінець. Тобто тут ти починаєш розуміти , чому ті всі, котрі прокидалися знаменитими, рано помирали, вживали наркотики. А все дуже просто – немає способу захистити своє «Я». Так от, досвід головної героїні роману Мілени – це досвід симулякру, який починає правити людиною. Знаєте, всі публічні люди цим загрожені.

- Це свого роду зіркова хвороба, чи що?

- Та це гірше. Це коли власне «Я» пожирається публічним. От коли ви спробуєте стати перед аудиторією, і будь-яка її увага наркотизує. От наші політики потребують, щоб стояли маси і кричали: «Юля, Юля, Ющенко, Ющенко!!!». Це і є наркотик.

- В одному з інтерв’ю ви сказали, що для того, щоб написати ваш останній роман «Музей покинутих секретів», ви робили дослідження на Західній Україні. А Східною Україною не цікавились?

- Там одна сюжетна лінія, пов’язана з УПА. В романі частина дії відбувається в 40-ві роки в упівському підпіллі. Я не робила дослідження, а говорила з ветеранами УПА. Мені навіть довелося злітати в Мюнхен, щоб зустрітися з колишньою кур’єркою головнокомандувача УПА Романа Шухевича, яка в 1947 році перейшла кордон і не змогла повернутися, бо агентурну лінію, по котрій передавали кур’єрів, викрило КГБ. Тож вона оселилася в Німеччині, завдячуючи чому й вижила. Ця жінка - цікава людина, та у мене взагалі десятки годин записів на диктофоні. Багатьох своїх співрозмовників я вже встигала застати на «ізльоті», бо вони помирали. Я отримувала точну інформацію від свідків , щоб не було «развесистой клюквы». Багато речей ветерани не пишуть в своїх спогадах. Наприклад, вони розповідали мені де милися; я питала жінок, як вони в оточенні чоловіків дотримувалися гігієни, як там пахло. Цей людський момент випав в їхніх спогадах. Я їм влаштовувала «вопроси с прістрастієм», як кажуть. Було цікаво.

- Коли можна очікувати презентацію вашого нового роману «Музей покинутих секретів»?

- Видавництво «Факт» обіцяє презентацію 10 грудня - вони вже почали верстати роман. Але я не зовсім задоволена останнім розділом, так що хочу вже його довести до тої кондиції, коли б я сказала, мовляв, що зробила все, що могла. Це 5 чистих років роботи, 500 сторінок, хто його подужає - не знаю.

- Ви викладали в американських університетах. Цікаво, а студенти такі ж самі як і в Україні чи чимось відрізняються?

- Це був початок 90-х років. Якраз тоді, коли з’явилася незалежна Україна, я викладала предмет «Українська культура та цивілізація». Тобто є нова країна на політичній мапі, і через це американці впровадили такі ознайомчі країнознавчі курси. Я читала по «Історії» Субтельного, бо було дуже мало англомовної літератури про Україну. Я щаслива, що показала їм мій улюблений фільм «Пропала грамота». Скажу чесно, я їх жорстоко дезінформувала (сміється – прим. авт), бо зуміла їх переконати, що Україна тільки тепер знаходить свій шлях, вона себе ідентифікує - така унікальна країна. Деякі студенти навіть приїхали до України, щоб дізнатися яка вона насправді.

- А Оксана Забужко бачить себе тільки у ролі письменниці і викладача, чи може податися, як зараз модно, в політики?

- Та Боже збав, ви що…Я дуже рада, що, свого часу, відмовилася, коли мене тягли в партію. Мені нещодавно сказали, що я навіть не здогадуюсь, в скількох партіях я була у першій десятці. Особисто до мене необережно замельдувалися дві чи три, ну, а решта ,очевидно, зрозуміли, що немає сенсу. Ну не хочу я псувати собі карму, слухайте. Це така банка с павуками.

- За 18 років незалежності, Україна стала повнолітньою?

- Ні. От, наприклад, для вас СРСР – це історія, бо на початку дев’яностих ви були ще малими. Але насправді - це не історія, бо СРСР нікуди не дівся. От ваше покоління - те, що ми маємо сьогодні, асоціює сьогодення з Україною, але це не зовсім так. Історія з УРСР зараз абсолютно повторюється. Тобто, результат компромісу між комуністами і тими, котрі називалися Національною радою, - так само, як після визвольних змагань, УРСР виникла як результат компромісу між більшовиками та українськими лівими. Тому що вся ця УНР, всі ці «пацани» були лівими, окрім гетьманців. Тобто ті, хто іммігрував, вирішили що о’кей - ми співпрацюємо з більшовиками. В 20-ті роки так вони розвивали українську культуру. Але всі ми знаємо, що з ними сталося. СРСР створювався як союз незалежних держав - це перша спроба глобалізації зі спільною валютою, спільним центром в Москві. Так в 1991 році сталося те саме. Націонал-демократи і колишні комуністи, які поміняли прапори. Я пам’ятаю всі ці хабарі, які треба було нести вчителям, лікарям. Розумієте, у нас немає політичних партій - є бандитські олігархічні угруповування. Це все - продовження радянського мафіозного способу правління. У нас суспільство демократичне, але політична верхівка влади і далі пострадянська.

- Оксано, як вважаєте, українські політики зможуть «підняти» культуру чи ні?

- Політики і культура – це «вєщі нєсовмєстімиє», генії «злодійства». Українські політики, як клас, вже настільки дискредитувались - причому тотально, що вони втратили будь-яке почуття сорому. Бо якщо б у них була совість, то вони б не з’являлися на будь-яких акціях, бо це настільки непристойно, що сьогодні являє собою політичний прошарок. Це можна назвати одним словом – хуцпа, яке конче треба впровадити в українську мову. Воно має єврейське походження, але вже перейшло в німецьку, польську, англійську мови. Хуцпа - це крайня, найцинічніша, ступінь нахабства. Англомовна Вікіпедія до означення цього слова подає такий приклад. Молодий чоловік, якого судять за вбивство батьків, на прощальному суді просить помилувати його, оскільки він сирота. Як на мене, слово «хуцпа» точніше. Це ваління в живі очі, повна відсутність почуття будь-якої відповідальності. Яскрава класика хуцпи в українському варіанті – це коли Лозинський убиває селянина на своїх угіддях, а його однопартієць каже, що за це треба медаль давати. В принципі, хуцпа, як практика нинішнього політикуму, - це те, що виводить їх за межі будь-яких людських цінностей.

- Чи потрібні сучасним українцям книжки?

- Якраз книжки то сучасним українцям і потрібні - краще телевізор вимкнути. Телебачення керує вами, вас веде за картинкою, Інтернет також затягує, а книжка – це індивідуальний ритм мислення, вона «годує» незалежний спосіб думання. Ви з нею тет-а-тет. Безвідносно до того, яка література, саме читання залишається отим резервуаром самостійності мислення, проти якого, власне, й ополчилася масова культура.

- Де вас більше читають – за кордоном чи в Україні?

- Ви знаєте, складно сказати. Кожна країна читає по-різному, у них свої рецепції. Розумієте, коли вас переклали – одна справа, прочитали – значить, засвоїли, включили в свою культуру, до того що тут болить, що є актуальним. Вас поставили на якусь поличку у цій шафі. Бути перекладеною – це спосіб вивчати інші культури. Бо по тому, як вони мене читають, я бачу що їм цікаво, актуально. Коли ви хочете порівняння з Україною, то тут дуже хаотичний, дисперсний інформаційний простір. Тобто тут можна десять років повторювати в інтерв’ю одні й ті самі речі, а новий журналіст на тебе дивитиметься ясними блакитними очима, бо всього того, що ти перед тим говорив. Щоразу «как впєрвиє». Це так дістає, так напружує…. В нас немає єдиного видання, яке б читала публіка в той самий день і час, від Ужгороду до Донецька. Наприклад, у Польщі є «Gazeta Wyborcza» - її всі читають. Я даю цьому виданню інтерв’ю, а потім приїздять особливо просунуті українські політичні журналісти з давоської конференції, і питають у мене, який я роман пишу, бо до них підійшли поляки і питають, чи пані Оксана закінчила новий роман. А українці ж не знають. Тобто в чому є переваги добре працюючої культурної й інформаційної інфраструктури? Вона не бере в тебе купу зайвих зусиль, сил і енергії, і ти можеш зосередитися на тому, що є твоєю безпосередньою роботою, тобто на тексті. Тому я дуже не люблю в Україні давати інтерв’ю.

- Оксано, ви казали що вас мало знають на Східній Україні…. А чому?

- Я не казала, що мене там мало знають, я казала що отримую листи від людей, які партизанськими способами дістають мої книжки, тому що просто немає книгарень. Це є проблема не аудиторії Східної України, це проблема нерівномірного покриття в Україні мережею книгарень. Бо книгарні у нас – це Київ, Львів і трохи Західної України. Трохи ліпше в Харкові (останні два-три роки). Принаймні, коли мені показували кількість продажів по «Нотр-Дам д' Юкрейн», то там цих книжок більше продано, ніж у Львові. В Одесі одна книгарня взагалі. Причина в тому, що російська дистрибутивна агенція покрила Крим, Південь, певною мірою Схід. Тобто пробитися українським видавництвам до книгарень треба через російського дистрибутора, та йому це невигідно. Держава не захищає свого книгаря. Цю ситуацію можна порівняти з яблуками. Якого біса я повинна купувати не найсмачніші українські яблука на базарі, а в супермаркеті зарубіжні «пластмасові» Йона Голд, які не гниють і не морщаться за півроку? Тобто, рідна влада гостинно відчинила двері для чужинських західних та східних ринків. Короче кажучи, тим, хто дав хабара. Держава своїх функцій з захисту вітчизняного виробництва не виконує. І тут причина не в тому – Схід чи Захід України. Люди читатимуть те, що їм продають, бо люди «не їдять» те, чого немає в продажу.

- Чи часто буваєте на Східній Україні?

- Наприклад, на свій превеликий сором, я жодного разу не була в Донецьку. Я вперше приїхала на Махно-фест в Гуляйполе Запорізької області. Для мене такого роду оказії – це можливість проїхатися, і побачити ту частину України, в яку я сама не виберуся. Я значно краще знаю італійську, польську, швейцарську глибинку, аніж українську. Тому що коли там тебе видають, то йде книжкове турне, за тебе платять, і ти їздиш по всіх селах і містечках. Я б з радістю їздила тут, у себе вдома. Але на жаль зараз роблю все чисто на громадських засадах - це моя доброчинність. Відповідно, я подорожую по Україні значно рідше, аніж по Америці, Канаді тощо. І знову ж таки - це те ж саме питання відсутності культурної інфраструктури.

знімок: http://www.azh.com.ua

Катерина Коротченко, Юлія Новицька для НББ!