для друку  створити pdf-документ з цієї новини 
Я стаю мілітаристом
10.12.09
Ще з часів своєї служби в Радянській Армії набув величезної відрази до війська і всього з ним дотичного. Особливо дратувало возвеличування військових як «героїв-захисників» чи ще гірше як «визволителів» - та вбивці ви всі є! Вбивці! І фах військового найбрутальніший – професійно вбивати людей, а самому залишитись живим. Таке призначення кожного, хто хоч якось дотичний до військово-промислового комплексу, навіть якщо то військовий лікар чи куховар. Не люблю, коли хтось перекладає вину з себе на інших: так, я відлив кулю, бомбу, ракету, чи зробив гвинтівку, гармату, танк, літак тощо, але сам я нікого не вбивав – то інші. Ні, і ще раз ні таким виправданням – всі відповідають за вчинене зло і вбивства, а не винятково військові! І точно так всі ми будемо відповідати власним життям, коли нас всіх будуть вбивати, бо ми своєчасно не убезпечили себе могутнім військом!
Така дика колізія нашого ганебного світу: сила гарантує життя.
І я хочу гарантувати певність життя і добробуту собі, своїй родині, дітям, онукам, а також країні загалом – бо я їх люблю, заради них живу і готовий за них загинути. Як чоловік, вважаю своїм обов’язком забезпечити мирне, спокійне життя своїм ближнім. Для цього я повинен бути сильним і належно озброєним. Не персонально – не варто примітивно сприймати складні речі: я є членом окремого соціуму, як громадянин України, власне для того і організованій спільноті, щоб вирішувати загальнолюдські проблеми і найпершочергову – безпеку життя. Найголовнішим завданням всіх держав є захист життя своїх громадян. І, на жаль, засобом цього є існування належних військових сил, що є щитом і мечем кожної з держав.
Чи захищена держава Україна таким вагомим «щитом і мечем», тобто армією? Однозначно, що ні. Чому? Нехай про це запитає кожен самого себе! Кожен, хто вважає себе чоловіком! Не за ознаками статі, а за ознаками відповідальності за безпеку життя. Мій особистий висновок однозначний – на найближчий час я стаю мілітаристом! І самодемобілізуюсь тільки тоді, коли переконаюсь в тому, що в Україні є сильна армія і безпека її громадян належно гарантована.
Рішення для мене, гуманітарія і принципового пацифіста, не просте, але після того, що я побачив і почув 6 грудня під час військового параду – це єдино правильне рішення. Бути українським військовим в сучасних умовах вже є подвигом і проявом патріотизму, тому що я ніколи не спостерігав такого зневажливого ставлення до власної армії як і держави, і народу. Колони військових чітко карбували парадовий крок, проходячи повз пам’ятник Тарасу Шевченку і віддаючи честь тому, хто по-суті і був тут і за народ, і за владу. Навіть півсотні публіки не зійшлось на 10 годину привітати українських військових з святом – 18-ю річницею Указу Президента України про створення Української армії.
Дика, брутальна байдужість всіх гілок влади, політичних сил і простолюду у Львові до армії – це щось фатальне, це якесь знамено про наближення заслуженої покари за таку зневагу. І якось мимоволі згадуєш прикрі епізоди з української історії, вдивляючись в обличчя молодих хлопчаків, що крокували лава за лавою, а найбільше – помилки УНР з демобілізацією, що врешті-решт привело до трагедії під Крутами і більшовицької окупації України. Якраз і епізод стався відповідно теми, коли одного офіцера запитали як вони буду воювати у випадку війни при такій зневазі з боку держави, той сказав, що ми – військові і наш обов’язок виконувати накази, а не обговорювати вади урядовців та політиків, отож якщо накажуть з штик-ножами йти проти танків – підемо, а чи буде з того правдива користь, чи чергова причина захоплення з героїзму, що «з ножами проти танків»… Як кажуть: додаткові коментарі зайві.
І ще не можна обминути тему, що голослівно ототожнювати себе з Україною і одночасна фактична руйнація військового комплексу та армії України отримало в розмовах таке резюме: навіть якщо б то був найуспішний прем’єр-міністр в економіці (чого і близько нема!), але поставився до армії держави подібним злочинним чином, то його вже за одне це мали б вивести перед військом і привселюдно розстріляти за зраду!
З іншого боку чи могли б політики і урядовці так зневажати потреби військових, якби громадськість не була фатально байдужою до їх проблем?
Громада складається з окремих людей і я – один з її членів, а тому вважаю своїм обов’язком стати мілітаристом, щоб не повторилась трагедія Крутів і щоб Україна отримала сильну і боєздатну армію – це найкраща гарантія миру і свободи.

Богдан Гордасевич
8 грудня 2009 р.
Закладки: 


Ви повинні увійти, щоб відправляти коментарі на цьому сайті, або увійдіть, або - якщо ви ще не зареєстровані - натисніть тут, щоб зареєструватись
No connect
Портал Українців Одещини
Увага! При копіюванні матеріалів, посилання на Портал обов`язкове.
Адміністрація порталу може не розділяти думку авторів і не несе відповідальності за авторські матеріали.