Улюбленим аргументом тих, хто вважає нормальним стверджувати, що все розвивається добре, а якщо недобре, то час усе вилікує, є посилання на ті 18 років, мовляв, це замало з позицій історії, тому й не треба надто суворо оцінювати зроблене і незроблене. Але як контраргумент можна навести той факт, що деякі сусідні держави проіснували приблизно стільки само часу, а встигли зробити набагато більше. Усі ми знаємо, якою є ситуація з українською мовою в Києві, що, до речі, позбавляє нашу владу морального права вимагати чогось у цьому сенсі від Донбасу і Криму. А ось Чехословаччина, столиця якої була на початку 1920-х років ХХ століття майже всуціль німецькомовною, спромоглася за якісь десять років забезпечити однозначну перемогу чеської мови (і це при тому, що вона була справді демократичною країною й не мала можливості застосовувати особливо жорсткий примус). Повноцінні національні держави було в той самий час збудовано в Литві, Латвії та Естонії. Щодо останніх не можна забувати, який страшенний тиск вони витримували з боку як тоталітарного СРСР, так і тоталітарної Німеччини. Латишам та естонцям вдалося покінчити з культурно-політичним пануванням німецької меншини, що зміцнювалося впродовж багатьох століть (починаючи з ХІІІ століття). Багато досягнень у державній розбудові було між двома світовими війнами в Польщі. Україна на тлі цих країн сьогодні не справляє позитивного враження. Справді, тоді на чолі тих держав були сильні політичні особистості: Ульманіс у Латвії, Пятс в Естонії, Сметона в Литві, Пілсудський у Польщі… А наш набір... Кравчук, Кучма, Ющенко... Грою історичних обставин процеси перетворень в Україні очолили сірі пересічні партійні чиновники, яких язик не повертається назвати батьками – засновниками Української держави. Добре вже те, що вони якось примудрилися не здати цю державу ще тоді, в 1990-ті роки…

Держава для всіх?

Колись Тарас Шевченко мріяв про Україну «без пана і без хама», але ми сьогодні маємо страшенну прірву між купкою скоробагатьків і злиденною більшістю нації. І ця прірва поки що не продемонструвала жодних тенденцій до зменшення, радше навпаки…

Сьогодні ми маємо державу, економіка якої працює на кілька десятків родин, на вузьку верхівку країни, що нагадує купку окупантів, які залюбки використовують українську націю й державу задля власного збагачення та гедоністичної самореалізації. У цьому сенсі економіка України не є національною, такою, що працює на цілу націю, на мільйони українців. Ця економіка, як і за радянської доби, залишається номенклатурною (а нині ще й олігархічною), працюючи на злодійкувату бюрократію від сільради і районної адміністрації до найвищих кабінетів Києва й того клубу мільйонерів, що називається «Верховна Рада». Феноменальна продажність наших політиків пов’язана не тільки з відсутністю міцних моральних засад у більшості «народних обранців», браком національної самосвідомості, а й з тим прикрим фактом, що, попри всі обіцянки, в Україні не відбулося відокремлення бізнесу від влади, а влади від бізнесу. Тому бізнес став владою, а влада – прибутковим бізнесом, де посади конвертуються у гроші, а гроші – в посади. Український парламент нагадує чи то ринок, чи то біржу, на якій ділять владу, фінансові потоки, ще не розкрадене державне майно тощо. Питання загальнонаціонального значення порушуються лише з демагогічною метою, в інтересах піару, а не їх вирішення.

Нинішні парламентарії відверто розповідають про хабарі, які пропонують за перехід депутата з однієї фракції до іншої, за «розв’язання» проблеми, за проштовхування зручного закону тощо. Було б наївно думати, що цими особливостями нашої Верховної Ради не користуються деякі іноземні держави …

В Україні постійно, по кілька на рік, зростає кількість доларових мільярдерів. Чомусь їх практично немає в значно успішніших за нас у соціально-економічному відношенні Чехії, Словаччині, Угорщині та Польщі … Проте там і жебраків практично немає… Зрозуміло, чому їх так багато в сусідній Росії, де за доби Путіна мільярдерів стало мало не 200, адже там збагачуються на хижацькому пограбуванні російських надр, насамперед на продажу енергоносіїв, що нині є фантастично прибутковим, враховуючи світову енергетичну кон’юнктуру. Але за рахунок чого зростають капітали олігархів України? Часом не за рахунок пограбування українських громадян і всього того, що вони своєю працею нагромадили впродовж століть? Адже інших джерел стрімкого збагачення в нашій країні немає.

Сваволя олігархів є можливою тому, що ми не маємо ефективної держави, здатної узгоджувати інтереси всіх верств населення задля загального добра. Нинішня держава дедалі більше нагадує комітет з урегулювання інтересів різних кланово-олігархічних угруповань, що постійно поборюють одне одного. Були великі надії, що після Майдану ситуацію буде змінено. Проте засадничо нічого не змінилося. Знову воюють між собою фінансово-промислові клани, нагадуючи часи феодального розбрату в середньовіччі, а українська політика, держава, медії та суспільство змушені ці чвари обслуговувати. Сучасна кадрова політика в Україні позбавляє останніх надій на оновлення верхівки нашого суспільства. Та примітивна, егоїстична і космополітична «еліта», що бездарно й неефективно керує країною нині, намагається за будь-яку ціну увічнити себе при владі. Закритість верхівки для широких верств, використання економіки й державних механізмів для забезпечення інтересів вузького кола привілейованих осіб сприяють відчуженню українського народу від держави, яку йому важко вважати своєю. Кланові угруповання в Україні вирішують, яка частка суспільного багатства буде привласнена обраним колом привілейованої публіки, а яка рештою українського соціуму. Через куплені партії, медії, владні інститути український (за місцем проживання) олігархат контролює всі найсуттєвіші рішення, що ухвалюються в столиці, цілковито відсунувши від цього контролю, від будь-якого впливу широкий загал. На практиці нині в Україні функціонує та сама парадигма влади (хоча й помітно деградована), що й за часів Леоніда Кучми.

Можна скільки завгодно ображатися, що нас не беруть у Європу, але треба чесно визнати, що причиною цього є не лише підступи Кремля, не лише егоїзм європейців, а й той очевидний факт, що в соціальному сенсі Україна є країною не європейською, а типово латиноамериканською, де демократія означає панування купки «крутих», які схильні захищати своє виняткове становище будь-якими засобами, використовуючи державу як свою власність і не гребуючи «замовним» фізичним насильством. У такому суспільстві зберігаються всі ознаки нібито правової держави: суд, парламент, регулярні вибори й таке інше. Та коли йдеться про інтереси суспільства, в Україні панують безвладдя, нерішучість, неефективність влади, а коли про інтереси касти обраних – у держави негайно з’являються хребет і м’язи, здатність діяти жорстко й рішуче.

Нинішня Україна – це держава кричущої соціальної несправедливості й нерівності між людьми, нерівності в реальних правах, нерівності перед законом. То чи можуть українці вважати таку державу своєю? Коли демократія виступає як приваблива зовнішня оболонка зовсім інших по суті явищ і процесів, як запашна, гарна квітка, що прикрашає кайдани… Чомусь наші можновладці вважають, що цих особливостей, що приховують у собі величезну енергію потенційного соціального вибуху, не видно з Брюсселя. До речі, попри євроатлантичну фразеологію, ця «еліта» байдужа до геополітичного вибору України, її не обходить, чи буде наша країна в Європі, бо вони самі там уже давно є своїми капіталами, нерухомим майном, дітьми, що навчаються в західних університетах … А в разі вступу України до НАТО і ЄС доведеться відмовлятися від звичного, цілком азійського способу владарювання і панування над українськими «посполитими», виходячи з обов’язкових для всіх членів Європейського співтовариства стандартів. Тому, відпочиваючи, лікуючись і розважаючись у Європі, українська «еліта» зовсім не прагне пустити в неї український народ. Навіщо він їй там потрібен? Адже українські «посполиті» зможуть там навчитися багатьох поганих (з погляду української «шляхти» і «магнатерії», що веде свій родовід від УРСР) речей, таких як правильна організація страйків, формування потужного профспілкового руху, створення міцних лівих партій, які захищали б людей найманої праці від надуживань капіталу (замість того прокремлівського лайна, що називає себе «лівим» у сучасній Україні), участь у широких громадських кампаніях тиску на бюрократію і олігархат (усе це, до речі, й зробило нинішню Європу значно зручнішою для людського життя, ніж наша Вітчизна), протистояння несправедливій і продажній судовій системі тощо. Нинішня «еліта» України є несумісною з європейським вектором розвитку нашої держави, кому в Європі потрібні як рівні серед рівних злодійкуваті чиновники-корупціонери, продажні й крадійкуваті депутати, сумнівні бізнесюки і конкретні кримінальні «пацани»…

Отже, в соціально-економічному сенсі сучасна держава Україна абсолютній більшості української нації не належить. А чи можуть українці вважати нинішню державу своєю в національному сенсі?

Україна не для українців?

Навіть багатонаціональні імперії лобіюють інтереси певного етносу, що є для них титульним, визначальним. Римська імперія за всієї її етнічної і расової строкатості лобіювала, принаймні від початку і в період розквіту, інтереси тієї людської спільноти, що називалася populus romanus – римський народ, котрий мав виняткове право на громадянство, яке в ті часи Рим дуже неохоче надавав навіть жителям Італії – так званим італикам. Візантійська імперія, що офіційно називалася Римською імперією, вже в VI столітті по Христі відмовилася від державної латинської мови, оголосивши такою грецьку і чітко продемонструвавши, який саме етнос із його мовою, культурою і традиціями є в цій державі титульним. Британська імперія мала своїм етнічним ядром англосаксів, імперія Габсбургів – насамперед німецькомовних австрійців, Російська імперія – етнічних росіян (попри всю демагогію про «трієдіний рускій народ», мови українців і білорусів послідовно і неухильно відкидалися на узбіччя).

Можна сказати, що то були імперії, що не є і не можуть бути зразком для сучасних демократичних держав. Але хіба в сучасній Франції не лобіюються інтереси етнічних французів, рідна мова яких є державною (причому насправді державною, а не так, як українська в Україні), а культура, традиції, історія тощо не захищаються державою однозначно і непохитно? Хіба не захищаються позиції титульних італійців на Апеннінському півострові, португальців у Португалії, греків у Греції? Людина, яка не володіє відповідною державною мовою, в цих країнах ніколи не зможе розраховувати на пристойну роботу, не кажучи вже про політичну кар’єру. І ніхто не докоряє цим державам браком демократичності… А коли уряди цих держав відходять від цих основоположних принципів, що трапляється часом, одразу виникає безліч дуже серйозних і болісних проблем.

На що в Російській Федерації може розраховувати людина, яка не володіє російською мовою? І ніхто не називає це порушенням прав людини. Отже, на практиці в усіх країнах давно реалізоване гасло: «Франція для французів!», «Італія для італійців!», «Росія для росіян!» А природне гасло «Україна для українців!» в Україні ще й досі дуже активно намагаються зробити «жахалкою» як для титульного етносу, так і для національних меншин. Та якщо Україна не для українців, тоді для кого? Для якої саме етнічної, національної, релігійної спільноти? На жаль, на відміну від «Україна для українців!», чим так посилено лякають уже багато років, на українських теренах уже майже реалізоване гасло: «Україна не для українців!» Громадянам Франції, Німеччини, Італії, Португалії, Греції важко уявити, що є європейська держава, де за право навчатися державною мовою треба боротися і ця боротьба не завжди є успішною. Їм важко уявити, що громадянам такої держави доводиться вести таку боротьбу лише власними силами, без підтримки і допомоги офіційних структур. Ця держава – Україна. В Автономній Республіці Крим лише одна дитина з п’яти охочих може здобути україномовну освіту, тобто, щоб навчатися в середній школі державною мовою, треба витримати конкурс, як у престижний університет: п’ять осіб на одне місце. А в місті Севастополі депутати міськради заблокували будівництво першої і єдиної української гімназії, незважаючи на те, що Київ виділив з держбюджету на це будівництво 15 млн грн. Багатьох українців позбавлено права навчати своїх дітей рідною мовою, що до того ж є у нас державною…

І держава, що називає себе українською, абсолютно цих людей не захищає. Вона сором’язливо мовчить, коли у ЗМІ кількох українських регіонів пропагується люта ненависть до українців, української мови і культури. В нашій країні вважають правилом доброго тону виступати з протестами проти найменшого і навіть віртуального дискомфорту національних меншин, а захищати реально дискримінованих українців чомусь вважається непристойним. А тих, хто це таки робить, негайно починають дискредитувати й залякувати, розвішуючи ярлики «нацистів», «націонал-радикалів», «екстремістів»... А між тим головне національне питання в Україні не російське, не єврейське, не вірменське. Це питання українське. Хоча б тому, що етнічні українці становлять в Україні майже 80% населення. І не буде добре в Україні ані росіянам, ані євреям, ані вірменам, якщо буде погано українцям. А українцям у нинішній Україні погано. І погано не тільки разом з усіма (економічна криза, бідність, безробіття тощо), а й окремо, коли національно-культурні права етнічних українців абсолютно не захищені в реальному житті, коли в багатьох регіонах постійно ухвалюються програми, спрямовані на обмеження сфери застосування української мови, на закриття українських класів у школах, на витиснення всього українського з громадського побуту.

До речі, вельми непогані в не такому вже далекому майбутньому перспективи радикального Всеукраїнського об’єднання «Свобода» – це реакція на політику національного нігілізму, на нехтування національно-культурними інтересами українців (зокрема, на реалізацію культурної стратегії у стилі Дмитра Табачника), на угодовство з п’ятою колоною, на боягузтво і ренегатство «українсь­­ких» політиків, на їхню абсолютну байдужість до країни, що називається Україною, на політичну імпотенцію націонал-демократів і «нетрадиційну національну орієнтацію» місцевих лібералів. Висунувши програму «Захисту українців», пан Тягнибок влучив у десятку, оскільки, попри всі «жахалки» щодо можливих утисків когось українцями, де-факто на значній території України саме українці почуваються громадянами другого ґатунку і мають для цього всі підстави. Іноземцям це важко зрозуміти. Справді, що це за така беззахисна етнічна більшість у країні, що вже 18 років є незалежною? Але в Україні чимало схем цивілізованого світу не спрацьовують. У цивілізованому світі справедливо вважають, що захистом більшості є сам чинник більшості, тому, на їхню думку, більшість не потребує захисту. Але Україна несе в собі таке зосередження суперечностей, яке важко знайти деінде. Дуже мало країн, які були б одночасно і постколоніальними, і посттоталітарними, і постгеноцидними. А крім того, той тоталітаризм у нас ще далеко не зжито, а справжньої деколонізації ще й не починали, були тільки окремі фрагментарні зусилля. А колоніальний чи постколоніальний статус якраз і передбачає принижене становище національної більшості. Отже, в національному сенсі нинішню державу українці також не можуть назвати своєю. Ця держава втрачена і вкрадена в українського народу. Але сказане зовсім не означає, що всіма тими державними формами, структурами, що є нині, треба знехтувати. Це лише означає, що їх потрібно повернути українцям, припинивши процес відчуження української нації від держави, що, перефразуючи Шевченка, є нашою, але ще не своєю.