Можна любити чи не любити Українську Православну Церкву Київського Патріархату, яка задовго до згаданої атаки «благодатних» встановила на цій території ставропігійний хрест на ознаку майбутньої відбудови знищеного антихристами першого мурованого храму Руси–України — Десятинної церкви Різдва пресвятої Богородиці, — але погоджене з владою встановлення хреста осторонь фундаментів і незаконне рейдерство із встановленням наметової каплички на заповідній території — це діаметрально протилежні речі. Навіть дитині зрозуміло, що ця атака «на випередження» спрямована на те, що коли в майбутньому Десятинна церква буде відбудована, вона начебто належатиме Московському патріархатові, а не Київському.

Наступним актом цієї розіграної п’єси було створення видимости якогось дива. Виконавець головної ролі — настоятель каплички архімандрит Гедеон Харон (це щось цілком нове в православ’ї, щоб у каплички був «настоятель» та ще у сані архімандрита!) — домагається привезення в Київ з далекого зауральського села Державино Бузулукського району Оренбурзької области Російської Федерації — чого б ви, Читачу, думали? — кровоточивої ікони Господа нашого Ісуса Христа! У лютому–березні 2008 р. ікона з, як сказано, «пятнами красной жидкости, которая вела себя, как кровь», була доставлена із Зауралля в Київ і виставлена у кибитці батюшки Харона на терені Десятинної церкви. Цей батюшка друкує солідним тиражем на крейдяному папері кольорову листівку з репродукцією образу Спасителя, ясна річ, з «пятнами красной жидкости» на чолі і на святому ликові Господа і безплатно роздає її усім охочим, переважно відвідувачам Національного музею історії України. Хто і для чого привіз в Україну цю фальшивку — зрозуміло без пояснень: усі насильницькі, брутальні захоплення чужою Церквою і державою земель в Україні стають «законними», якщо там стаються замовлені дива!



Цікаво, що в молитві, яку російською мовою надруковано на звороті листівки, міститься адресне спрямування, щоб знамення цих «пятен красной жидкости» було «малодушным в вере укрепление, отпавшим возвращение» (Московський патріархат без надії сподівається, що колись українські православні люди з Київського патріархату приповзуть до нього на колінах, покаються в чомусь — і так станеться «отпавшим возвращение — для того, мовляв, і плями червоної рідини на іконі). Наприкінці молитви проситься «покаяние и прощение Державе Русской в грехе отступления от Святой Православной веры». Це можна трактувати так, що й Українська держава тут ідентифікується з «Державой Русской», що також не є новим для тих, хто очманів від шовіністичного чаду.

До речі, це не єдине спекулятивне використання так званих сльозоточивих і кровоточивих зображень для виправдання «русского присутствия» в Україні. Кілька років тому до мене, як фахівця з іконознавства, звернулася журналістка з проханням пояснити для однієї з газет появу сліз на портреті адмірала Макарова з Миколаївського музею. Я відразу зрозумів, що то сльози на замовлення — і вони опосередковано пов’язані з перебуванням Чорноморського флоту РФ на українській землі.

Обманний характер плачів і кривавиць на іконах (і навіть, як бачимо, на зображеннях світських людей) — давнє московське штукарство. Чому саме московське, адже чудотворіння ікон — загальновизнаний факт як у православ’ї, так і в католицтві? Дива, справді, відбувалися й відбуваються, але їх творить Сам Бог.

А не батюшки. Простежмо рішення святих соборів Церкви, де приймалися канони й правила щодо вшанування ікон (наприклад Трульського 692 р., Сьомого Вселенського 787 р. та інших), — ми ніде не знайдемо ані слова про кров і сльози на іконах, про оновлення ветхих ікон і таке інше. Православна Церква завжди правильно трактувала ікони, а єретики приписували їй свої вигадки. І в цих вигадках перед завжди вела Москва; жодна інша Православна Церква світу цим не займалася. У Москві ж оманою з іконами маніпулювали ще з часів Середньовіччя. На Стоглавому соборі в Москві в 50-х роках XVI століття завели навіть карну справу на дяка Івана Висковатого, який зробив спробу напоумити соборних батюшок припинити викривлення у справі ікон. Через сто років, у 50-х роках XVII століття, маляр кремлівської Оружейної палати Йосип Владіміров писав тамтешньому патріархові Никону, щоб заборонив коптити в димарях ікони, мов окороки, щоб вони виглядали «древніми» і чудотворними. «Де ще, — вів далі Владіміров, — можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне й премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і приниження. І наслідки цього такі: скрізь по хуторах і селах дроворуби й бочкарі штабелями розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схожі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані». Думаєте, тодішнє московське священноначаліє прислуˆхалося до порад здібного іконописця? Нічого подібного. Його засудили так само, як сто років тому Івана Висковатого.

Гаразд, то було давно. Люди були темні. А тепер? Можна припустити таку ж темноту в голові старушки Антоніни Єфімової із зауральського села Державино, в ізбушці якої на образі стали з’являтися «пятна красной жидкости». Але чому за Уралом аукнулося, а в Києві в рейдерській капличці відізвалося? Погодьтесь, що це риторичне запитання. Але на нього має відповідь кожний християнин з нормальним способом думання. Добре, хай архімандрит і настоятель Гедеон Харон має, припустімо, такий самий рівень богословських знань, як бабуля Антоніна Єфімова. Але ж у Києво-Печерській лаврі є священноначаліє УПЦ Московського патріархату. Невже і воно перебуває сьогодні на рівні батюшок Стоглавого собору XVI століття?

Дмитро СТЕПОВИК,
доктор богословських наук,
доктор мистецтвознавства,
професор іконології Київської
Православної Богословської Академії

\"Українське Слово\"

Повідомлено Олексій