Для початку дозволю собі невеликий історичний екскурс. Намагаюсь собі уявити, щоб під час «Холодної війни» керівництво Української Радянської Соціалістичної Республіки заявило би про бажання вступити до НАТО і про вихід зі складу СРСР… Чомусь мені здається, що ні Коль ні Міттеран роздумували б приблизно п’ять хвилин. Те саме стосується Теччер і Рейгана. Переконаний, що «суверенне право Українського народу на самовизначення» з усіма можливими наслідками, могло б бути реалізоване. Єдине, вочевидь, що б стало на заваді, – це радянські війська «вірні присязі» та радянська ядерна стратегічна зброя. Звичайно, прискіпливий історик зазначить, що такого б не могло б статися «ніколи». Але я і не збираюся з цим дуже сперечатися.

Хоча я готовий сперечатися з будь-ким, що розвал радянської імперії, який у ті роки мало прогнозувався, досі на належному рівні не оцінений. Крах Радянського «колосу на глиняних ногах» буде належно проаналізовано і історичною, і політологічною науками, ще не скоро, можливо, за років 5-10.

Те, що ми продовжуємо перебувати в полоні цілого комплексу ілюзій, викликане кількома факторами.

По-перше, в українців залишається занадто вузький кругозір, щоб охопити перспективи. На це впливає кілька факторів:

- нестача інформації щодо національної, ідеологічної зашореності;

- індивідуальний футурологічний світогляд;

- нерозуміння зовнішньополітичних процесів;

- нелогічність окремих внутрішньополітичних процесів.

Чому ми не в змозі впливати на глобальні процеси? Чому ми не виходимо за межі сприйняття власних, «містечкових» уявлень про глобальний світ?!

Політична еліта на сьогоднішній день не може сформулювати відповіді на ці запитання. В першу чергу тому, що в основній своїй масі вона втратила «калібр», можливість відстоювати стратегічні рішення, грати у дво-три-ходовки, аналізувати хід історичних подій та прогнозувати. В результаті це відбивається на суспільстві, на його світогляді, на його уявленні про свою місію в світовому масштабі.

З іншої сторони, нинішній українській владі не можна дорікати, що її політика абсолютно позбавлена відчуття необхідності відновлення національної ідентифікації. Просто більшість кроків, які спостерігалися протягом останніх десяти років у трикутнику Президент-Верховна Рада – Кабінет міністрів сприймається в основному як боротьба за відповідні владні (особистісні) повноваження, а не за можливість реалізації концепції «просування» України. Виходячи з цього, примітивізується розуміння ролі влади.

У питанні самоідентифікації дійсно саме форма багато в чому визначає зміст. Але вона має перейти із суто тактичної в стратегічну площину. Наприклад, свого часу противники Петра І зазначали, що гоління борід (як символічна дія, уособлення політики) не зможе зробити боярство європейським. Однак, зробило ж! І за короткий час – покоління. Так само, як містична поява Тризуба Володимира в якості герба Української держави на початку двадцятого століття під час визвольних змагань: наперекір тодішнім політикам він відродився і знову став символом державності.

Отже, як мені здається, час вимагає від нас створення насамперед якісної форми національної самоідентифікації. Якщо завгодно - обкладинки, за якою нас сприйматиме світ. Вона повинна бути красива, приваблива і комплексна. Тут одним салом не відкрутишся!

Після відомих подій у Бухаресті можна констатувати: Україна ще не дотягує до того, щоб у свідомості світових лідерів її сприймали як потужну, ідеологічно врівноважену та суверенну одиницю, яка уміє використовує усі наявні механізми впливу, як це робить, наприклад, Росія.

Згадаймо, як ще під час столипінських реформ вдавалися потужні, навіть за нашими мірками, PR-акції. Заохочені російським урядом французькі борзописці малювали у свідомості пересічних французів (громадян тодішньої «країни-рантьє») образ «патріархальної, наївної країни – Росії», яка є багатою на ресурси і стабільною, тому що «до нестями любить свого «царя-батюшку». Як наслідок: перед початком Першої світової війни чи не в кожній більш-менш заможній французькій родині були цінні папери, вкладені в російську економіку.

Впевнений, що подібні «картинки» залишаються домінуючими як для канцлера Німеччини Меркель, так і для очільника Франції Саркоозі, які з оглядкою на Росію, заблокували приєднання України до ПДЧ щодо НАТО. Можливо, враховуючи цей урок, Україні в найкоротші терміни до грудня 2008 року слід провести цілий ряд контракцій, які б довели світові, що ми готові до серйозних кроків і серйозних рішень?

Така форма повинна мати чіткий євроатлантичний акцент. Тобто семантично: самоідентифікація повинна розкриватися через уявлення про Україну і про її народ як про споконвічну частину європейської спільноти. Потрібен загальнонаціональний PR-проект під умовною назвою «Україна – невід’ємна частина Європи!». Цільові аудиторії – дві: внутрішня і зовнішня.

Внутрішня – це наше суспільство, яке складається з індивідів, яким потрібно прищепити не те, що самоповагу (вона зараз уже є), а й гордість за свою національну українську приналежність.

Зовнішня цільова аудиторія – це європейська спільнота. Вона, в свою чергу, у нашій ідентифікації поділена на два типи: суспільства, які в принципі нам традиційно симпатизують (не зважаючи на іноді і на трагічні сторінки спільної історії), а також ті, які до нас індиферентні, або налаштовані «нейтрально-підозріло». Ці останні, з нами мало «пересікалися» на історичній арені, тому вони не мають про нас пам’яті, ми їм байдужі. Саме тому вони ладні проміняти нас на будь-що (на газ, наприклад) сьогодні, бо не бачать із нами спільного завтра.

Стратегічно важливо, щоб у нас відбулося оновлення національних міфологем, через які ми маємо демонструвати свою європейськість і «західність». У новій інтерпретації ми повинні заговорити, що протягом усього історичного періоду існування українців, вони боролися за незалежність від Азії й приналежність до Європи. І це не «навішування лапші». У цивілізаційному контексті це виглядало дійсно так.

В той же час потрібно мінімалізувати уявлення про українців, як таких, що весь час боролися за те, щоб «наша хата була скраю». Сьогодні потрібно говорити, що саме ми були «форпостом Європи» з ІХ століття і до сьогодні. Адже за великим рахунком Україна – це велике Пограниччя, яке стримувало активний азіатський елемент від проникнення в європейський цивілізаційний простір.

Потрібно врешті започаткувати загальнонаціональну дискусію, наслідком якої має стати вироблення чітких критеріїв нашого спільного для всіх бачення майбутнього в контексті національної міфотворчості. Але для цього ми повинні глибинно дослідити себе самих.

Питання, на які в першу чергу мають бути дані відповіді:

1. Як і з чим живе українець?

2. Як він себе ідентифікує,

3. Чи відрізняється його світогляд за географічною ознакою, чи є для цього глибинні причини?

Тут питання, погодьтеся, не тільки для соціологів, а й для істориків, політологів, філософів, етнографів та культурологів.

Наступним етапом повинне стати вироблення спільного всеохоплюючого українського євроатлантично орієнтованого міфу, тобто системи національних цінностей та символів, які в процесі імплементації створять свідомісний базис для нашого подальшого розвитку.

Насамкінець потрібно досягти величезного тиску з боку громадянського суспільства і його інститутів на політичну еліту. Для України, її майбутнього, вкрай важливо, щоб у питанні євроатлантичної інтеграції наш політичний клас був єдиним. Ця тема повинна бути назавжди винесена за межі «політичних спекуляцій». Потрібен спільний «залізний пакт» політичної еліти. У ньому повинні бути визначені теми, які є «священними», які перебуватимуть за межами «електорального вжитку». Насамперед, про що вже йшлося, - це євроатлантична інтеграція (вступ до НАТО і Євросоюз), друге – заборона політичної ідентифікації за регіональною ознакою, і мовне питання.

Не хочу виглядати ідеалістом, але рух в цьому напрямку, принаймні, потрібно започаткувати. Еліта (насамперед політична) повинна бути поводирем, а не стримувачем. Знаючи нинішній стан справ, наївно було б думати, що представники правлячого класу уже сьогодні «сядуть і домовляться». Але це може трапитися завтра. Якщо інтелектуальний тиск на політикум буде мати місце.

Автор – директор Інституту політичних технологій
http://ua.glavred.info